Бесіда з піхотинцем Нацгвардії про фатум, “щурів” та про один на всіх БТР.
Описати свободівця Миколу ГАБУ дуже просто. Про таких говорять – світяться з середини. Чоловік з приємним голосом та щирою посмішкою. Через це спочатку й не віриться, що ця людина – командир стрілецької чоти Нацгвардії.
За спеціальністю Микола – залізничник, але, як влучно жартує, “легше з інженера зробити піхотинця, ніж навпаки”. В ряди Національної гвардії потрапив одним з найперших. Після Рахівецького полігону встиг побувати і в Щасті, і в Краматорську, і в Пісках та Вуглегірську – дивом уникнув Дебальцівської підкови.
Саме під Дебальцевим, у період другої ротації, їхній батальйон і зазнав перших втрат.
“Тоді трапилась дивна історія, – серйознішає Микола. – Був у нашому батальйоні хлопець, який випивав. Працював гранатометником. Його переводили з одного батальйону в інший. Врешті, саме після другої ротації залишили на підготовчій базі у Львові, але йому там бути не хотілось. Дійшло до того, що чоловік власним коштом добрався на схід і зі своїм підрозділом поїхав у Дебальцеве. Вже наступного дня він та ще один боєць загинули – в курилку, де вони стояли, влучив снаряд. От так його доля знайшла, хоча й не мав там бути взагалі”.
Ще одна втрата батальйону, розповідає Микола, – це медик, який виїжджав з “Червоним хрестом”. Одна машина підірвалася на фугасі, другу, вже навмисно, розстріляли бойовики.
Після недовгої мовчанки від тієї розмови про втрати розпитую, чому обрав саме піхоту, а не артилерію чи танкові війська, де, здавалося б, більше потрібні інженери та люди з технічною освітою.
“У військкоматі спочатку взагалі записували олівцем. Незрозуміло було, до якого роду військ підеш служити. Відчутно було, що дуже бракує кадрів, тож відіслали туди, де треба було “залатати діри”. …Опісля, коли на Харківщині стався теракт – з гранатомета підірвали цистерни з паливом поблизу стратегічно важливого газопроводу – нас відрядили оберігати газові сполучення та нафтопроводи на Донбасі. …Спочатку патрулювали територію в Кременецькому районі, потім батальйон розділили. Частину залишили, частину відправили в Дебальцеве.
Я лишився, позаяк були потрібні офіцери. Та й з технікою були проблеми. Яке пуття з батальйону, де лише один БТР? Сталось так, що його не змогли врятувати.
Коли нацгвардійців виводили з Дебальцевого, то однією вантажівкою везли боєприпаси. Їхали через болото, і машина намертво застрягла. Щоб добро не потрапило до рук ворога, вирішили закидати машину гранатами. Мало того, що через вибух осколками пробило БТРу колеса, то ще й вогонь на нього перекинувся. Так і залишився в тих болотах…
Крім того, в армійців був танк, навіть ім’я йому дали – “Мішка”. То він наш бронетранспортер перегнав, може, на метрів п’ятсот, а потім закінчилася солярка. Його теж довелося залишити. Взагалі в нашому батальйоні є аж п’ять навчених екіпажів бетеерників, але тільки один бронетранспортер… та й той пропав”, – сумно резюмує Микола.
– Чи бракує підтримки з повітря, адже авіація могла б розв’язати багато проблем піхоти?
– Так, буває (каже притишено, по-змовницьки), що й взагалі не знаєш, що робиться. Ви чули таке, що поки наші війська виходили з Дебальцевого, літала авіація? Я особисто чув звук роботи реактивних двигунів. В межах 20-30 кілометрів поблизу Дебальцевого. Навіть доповідав про те керівництву. Уже згодом побачив в Інтернеті розповіді хлопців, які були там, про те, що їх атакували з повітря. Але, як ми знаємо, офіційних заяв, що у війні залучають реактивну авіацію, поки що немає. Крім того, є проблеми зі зв’язком між різними родами військ.
– Через те, що потрібно здавати мобільні?
– Мобільні здаємо, лише коли безпосередньо вирушаємо на завдання. У Вуглегірську ніхто навіть не приховує, що має з собою телефон – усі усіх давно вже злили. Немає резону шифруватися. Був випадок у Попаснянському районі, коли хлопці пішли до банкомату зняти гроші та випадково перехопили хвилю. Виявилось, що їх всю дорого “пасли” бойовики.
Вистачає “щурів” і серед своїх. Наш комбат за спеціальністю – артилерист і, як часто буває, тягнеться до своїх. Якось приходить до нас і розповідає, що ходив в гості до артилеристів з другого батальйону. Вони мали завдати удару по позиціях ворога, але його за пів години до того хтось попередив й артилеристи змінили місце дислокації. Це не поодинокий випадок. В рядах українських захисників, як то не сумно, є немало тих, котрі зливають інформацію окупантові.
– На ротації підтримуєте контакт з бойовими побратимами?
– Обов’язково, – відкидається на спинку крісла Микола, аби я зрозумів, що про таке й питати не варто. – Зідзвонюємося. Цікавлюсь, який у хлопців настрій, який морально-бойовий дух.
…Нашу бесіду перериває телефонний дзвінок. Миколу запитують, чи зможе підійти на другу годину до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, де відбудеться похорон бійця 80-ої аеромобільної бригади Віктора Бражнюка, що загинув на Донбасі. Роззирнувшись навколо, розумію, що цей дзвінок і столик з моїм диктофоном – ото й усе, що тут нагадує про війну…
Розмова знову торкається морального стану нацгвардійців. Микола розповідає, що лише двоє хлопців, які повернулися з-під Дебальцевого, нарікають на проблеми зі сном. Говорять, що сняться жахіття. Крім того, він спостеріг і дивний парадокс: швидше до психічної норми повертаються ті, що безпосередньо були на місці бою, ніж ті, кому про це розповідали, котрі читали в новинах чи просто мали час нафантазувати собі всякого.
“…Але страшно не це, – відсьорбнувши кави, продовжує свободівець. – Найстрашніше, що до війни звикаєш. Страшно, коли до твого блокпосту, як це було в Вуглегірську, приходять малі діти і просять їсти, а старші випрошують медикаментів. Ми знаємо, що багато з них потім позаочі нас клянуть, але не допомогти теж не можемо. Особлива сентиментальність, звісно ж, до дітей. У багатьох є власні, і ніхто не хоче уявляти рідну дитину на місці цих знедолених малих. Наприклад, моя донька, коли я збираюся на війну, вкладає мені під куртку свої малюнки. Часто ці дитячі карлючки, які передають волонтери, є найкращим стимулятором хорошого настрою та бойового духу для українських воїнів”.
Врешті переходимо до політики. “Залежно, що вважати особливим статусом, – коментує останні події Микола. – Хіба війна – це вже сам по собі не особливий статус? Останнім часом Донецькій та Луганській областям виділили стільки субвенцій, що вся Україна загалом менше отримує. Влада настільки ліберальна, що не лише війну називає Антитерористичною операцією, а ще й фінансує окупанта”.
На тому закінчуємо розмову. Потискаємо руки, адже мені потрібно повертатися в редакцію, а Миколі – насолодитися мирним життям, бо щойно він відсвяткує Паску, як у руках знову буде автомат, а під курткою – доньчин малюнок.
Ігор ХРИПЛИВИЙ. Газета ВО “Свобода”