Трагедія Дебальцевого, де загинула незліченна кількість українських вояків і величезна кількість зазнала поранення, – це не тільки біль. Це також новий промовистий урок для надміру довірливої та сповненої ілюзій української влади та для вітчизняного військового керівництва. Тиждень потому абсолютно очевидно: останні Мінські домовленості, як, зрештою, і попередні, ворог використав у власних загарбницьких та імперських цілях. Цього разу “припинення вогню”, якого, як завше, дотримувалася винятково українська сторона, сприяло терористам у захопленні Дебальцевого. Цинізм окупанта вражає: обстріли, точніше тотальне випалювання “Градами”, не припинялися ні на мить від початку мінських перемовин. Як розповів у телефонній розмові один зі вцілілих вояків, який нині перебуває в Артемівську на лікуванні, – йому та іще кільком побратимам довелося два дні сидіти під землею під шквальним вогнем. Висунутися означало би вірну смерть. За свідченнями очевидців, зокрема деяких журналістів, Дебальцеве руйнували та захоплювали професійні російські військові… Всі українські захисники говорять про одне і те ж – відсутність чіткого плану дій у командування Генштабу. У той час, коли Дебальцеве вибухало і палало вогнем, і було вже абсолютно очевидно, що вистояти з нашою військовою технікою та без чіткого плану прориву неможливо – командири взводів самі, на свій страх та ризик, вирішували виводити з вогняного пекла людей – аби уникнути невиправданих втрат і порятувати вцілілих. У той же час деяку українську військову техніку абсолютно безглуздо чомусь залишали окупантам.
Дебальцеве мало би стати свого роду щепленням від ілюзій: з імперською Росією не можна домовитися про мир. Навіть про тимчасове “перемир’я”. Але чи стало? Серед рішень РНБО, яка збирається одразу після втрати Дебальцевого, всупереч очікуванням, так і немає найважливішого – про запровадження воєнного стану. Президент, щоправда, уперше заявляє про потребу України у миротворчому контингенті, але цю заяву іще потрібно довести до логічного кінця. Адже аби це відбулося, МЗС та українські дипломати повинні негайно скерувати до Ради Безпеки ООН подання на визнання Росії стороною конфлікту в Україні (тобто в Криму та на Донбасі), а також країною-агресором щодо України. Лише таке офіційне визнання позбавить Москву можливості блокувати резолюції Ради Безпеки ООН щодо ситуації в Україні. Інакше Росія спробує заблокувати ухвалення резолюції РБ ООН про введення миротворчого контингенту без військ Росії або її союзників…
Наразі розвиток подій поступово доводить те, про що націоналісти говорили від самого початку: спекатися окупанта зможемо лишень здобувши над ним остаточну перемогу. Інших шляхів не існує.
Редакція газети ВО “Свобода”.
Довга дорога з пекла.
Що розповідають ті, котрим вдалося вийти з Дебальцевого.
Серед воїнів, які повернулися з Дебальцевого, – свободівець Володимир НАЗАРЕНКО – боєць “Київської Русі” на псевдо Сонечко. Рік тому Володя бився з “Беркутом” на Майдані, тепер – із москалями та кадирівцями на сході. Розпитуємо його про захист Дебальцевого та обставини непростого відходу…
– Володимире, що відбувалося цими останніми тижнями?
– Ми перебували в Дебальцевому іще з серпня – через 5 місяців, 24 грудня, отримали наказ на ротацію. 28 грудня були в Києві і 29 роз’їхалися по домівках – відпочити. Але 18 січня – терміново виряджають усіх назад на фронт, в Дебальцеве. Тому 20:25 січня ми вже були на своїх нових-старих місцях. Відпочити фактично не встигли. Відразу почали оборонятися – ворог атакував зі всіх сторін…
Одну роту кинули в Нікішине, що південніше від блокпоста – через два дні після прибуття вона опинилася в оточенні. Другу роту (точніше її залишки) – спровадили на зачистку Вуглегірська, де було багато поранених і загиблих… Наша артилерія коригувала свої дії з артилерією 128-ї бригади. Вони дуже фахові артилеристи, але біда в тому, що в Дебальцевому – іще з вересня. Кожна їхня гармата зробила від 3-х до 5 тисяч пострілів. Є таке поняття як втома металу, і з дивізіону в них залишилось всього чотири чи шість гаубиць, які могли вести вогонь. Тобто це менше, ніж батарея. На ці гармати припало просто неймовірне навантаження – вони не могли відповідати на всі запити. Фактично артилерія не могла впоратися, щоб дати відсіч ворогу.
… Загалом у Дебальцівському котлі була 128 бригада майже у повному складі, 40-й батальйон – 300 людей, наш батальйон (теж 300 людей), трошки 13-го батальйону, трошки 30-ї бригади.
– Ви захищали цей плацдарм з серпня, а через півроку змушені були відступати. З якими відчуттями йшли з Дебальцевого?
– Домінувала радість від того, що залишились живими. І так у більшості бійців. Фактично Дебальцевого немає – суцільні руїни. Залізницю вже не відновити, електроенергію не подають. Я не знаю, хто у Генштабі керував операцією, але найбільша помилка була у відсутності мобільних резервів, які забезпечили б прорив. Ми чомусь мали тільки оборонятися і не думати про контратаку. Лінія оборони була продумана добре, але недоліки все ж були. 128-ма просила нову артилерію – не дали. Тож не було можливості відбиватися. Другий мінус – не було резервів, які оперативно під’їжджали б на підтримку того чи іншого опорного пункту, взводного чи ротного. Коли на котрийсь пункт наступає 20:30 танків, як це було у Вуглегірську, то треба кидати на підсилення аналогічну силу. Коли ж атаки відбивали, треба було йти на контратаку – доганяти ті сили, які відступають. Бо коли людина втікає, вона не відстрілюється. Третя прогалина: коли російські війська зайняли Логвинове, не було рішення про розблокування. Замість того, щоб спланувати ефективну операцію зі звільнення цього населеного пункту, РНБО казало, що ніякого оточення нема. Логвинове охороняли лише 10 людей – і їх вибили. Замість того, щоб через годину-дві створити ударну групу, щоб оточити сепаратистів фланговими ударами і взяти в полон, штаб АТО цілу добу розмірковував і кинув на ворога, який уже встиг дуже добре укріпитися, тільки посилену роту. На момент нашого відходу, через тиждень після захоплення, в Логвиновому було близько 60 танків противника.
– Ти бачив там Семенченка й батальйон “Донбас”?
– Я бачив їх у Дебальцевому, також знаю, що вони намагалися звільнити Вуглегірськ і Логвинове. Сам Семенченко зазнав поранення за досить дивних обставин, за що йому ще треба пику набити. Врізались у своїх же: в автомобіль спецпідрозділу головного управління розвідки. Водій цієї машини теж зазнав поранення через Семенченка. До речі, Семенченко, наскільки мені відомо, написав заяву на звільнення і тепер є просто нардепом. Є спільна заява на сайті МВС, у якій бійці “Донбасу” відхрещуються від свого екс-командира.
– Ви сім днів були в оточенні і не знали, чи вас виведуть і чи взагалі вийдете. Що робити в таких обставинах?
– Ми всі носили біля серця гранату Ф-1…
– Це правда, що рішення про відхід ухвалив командир 128-ї?
– Так, це рішення ухвалив командир 128-ї, командир 25-го батальйону Андрій Васильович Янченко, псевдо Висота, а також артилерист, лейтенант Зелений. Я отримав команду від комбата: пріоритетом є збереження особового складу і боєздатності, дозволено діяти відповідно до бойових обставин… Насправді в ефірі ніхто не буде давати прямої команди відходити, бо рації й телефони прослуховують – ворог відразу би дізнався про наші плани. 128-ма почала відходити о 24:00 з 17 на 18 лютого і їхня колона висувалась до 4-ї ранку. Це була перша черга колони. Тоді ворог зрозумів, що почався відхід. Я з офіцерами відводив групу з близько 200-х людей. В нашому складі були хлопці із 13-го і 54-го батальйону. Ми прийшли на те місце, з якого відходила 128-ма, і побачили пекло: все палає, вибухає… Опанували себе і почали відходити. Вже світало. Уявіть: поле, трошки покрите снігом, жодного рельєфу, і йде група з 200 людей. Звісно, нас накривали артилерією, обстрілювали з усіх видів зброї… Але диво: ми пройшли так 25 кілометрів, маючи лише бронежилети, каски і автомати: навіть наплічники не взяли. Як коригувальник вогню, я добре орієнтуюся на карті, тому показував, куди треба йти, кричав, щоб ніхто не зупинявся, хоча серед нас були люди в літах і їм було важко рухатись у бронежилетах. А потім по мені почав працювати снайпер. Але, слава Богу, вийшли. Наші втрати під час такого складного відходу – один 200-й. Пробирались як могли: поповзком, бігом, кроком – крізь ворожу лінію оборони, через їхні розтяжки і дороги.
– Які висновки можеш зробити для себе з цієї ситуації?
– Нам потрібен Генштаб, який блискавично ухвалює рішення. Треба не умиротворяти агресора, а вибивати його. Думати не про те, як ухвалити мир і капітулювати, а як перемогти. Вийти на етнічні межі України: Урал, Кубань. Ось про що ми повинні думати. Тобто маємо вести війну, як бліцкриг Німеччини, коли за допомогою мобільних броньованих танкових ударів вибивають противника і займають території. Нам треба сміливе, високопрофесійне, “зубате” командування.
Н. Сніжна, Л. Басараб.
Під час виводу українських військ із Дебальцевого кожен медик працював за п’ятьох. Серед тих, хто рятував життя нашим героям – свободівець Юрій МАТЕЯ – лікар нещодавно створеної Першої медичної роти ім. Пирогова Національної гвардії України. Юрій був серед тих, хто приймав поранених в Артемівській центральній лікарні, адже саме у цьому закладі надавали первинну медичну допомогу.
– Поки на плацдармі було більш-менш спокійно, – розповідає Юрій Матея, – частина підрозділу (водії та санітари) допомагали вивозити поранених з блокпостів у Дебальцевому та з навколишніх позицій. Але в кінці січня почався наступ російських сил. Відтак ми підсилили найближчу до фронту лікарню. Я працював у приймальному відділенні, сортував бійців та готував до подальшої евакуації. А фахові хірурги та травматологи медроти допомагали місцевим медикам робити операції. До “перемир’я” інтенсивність потоку пацієнтів коливалася в межах 50:80 осіб, а після “припинення вогню” ворог почав агресивні штурмові дії. Дебальцеве опинилося у вогневому оточенні, звідки неможливо було привезти поранених. Відтак під час виводу військ із плацдарму кількість поранених сягала 120-180 осіб.
– Яким був психологічний стан бійців?
– Коли була морозна погода і росіяни штурмували з допомогою танків, було страшно. Хлопці пережили шквальний вогонь, обмороження, бачили, як танки проїжджали по їхніх побратимах. Важко було слухати їхні розповіді. І я не уявляю наскільки важко це все було пережити. Вояки, що брали участь у боях, а не стояли під безперервним обстрілом – втомлені, дещо розчаровані (бо не завжди була адекватна підтримка командування та артилерії – особливо після “перемир’я”). Більшість бійців хочуть помститися за своїх побратимів та стати до лав після лікування.
Н. Сніжна.
З газети ВО “Свобода”