ВО "Свобода"

ENG

Юрій Васильєв
Юрій Васильєв

Член Ізюмської міської організації ВО "Свобода". Боєць ОДЧ "Карпатська Січ". Від 2010 до 2015 року очолював Ізюмську районну організацію ВО "Свобода". Помер 9 лютого 2017 року.

Народився друг Юрій 24 квітня 1970 року в місті Ізюм. До лав ВО "Свобода" долучився 2010 року. Про своє давнє знайомство з цим непересічним чоловіком розповідає його земляк, голова Луганської обласної організації ВО "Свобода" Артем Заіка:

"Я познайомився з Юрком ще до того як сам вступив до лав "Свободи". На початку нульових. Тоді він активно займався бізнесом, мав невеличку кав'ярню на трасі між Слов'янськом та Ізюмом. Цей хлопець за своїми позиціями був справедливий та мав суворість в діях. Йому притаманна була певна нетерпимість до кривди.

Пізніше, коли я вже став свободівцем, доля знов звела нас і Юрко відгукнувся на мою пропозицію долучитися до націоналістичних лав.

Згодом він очолив Ізюмську "Свободу". При цьому він ніколи не відмовлявся від роботи рядового партійця: роздача газет, участь у вуличних акціях на місцевому рівні, поїздки до столиці ‒ його ніколи не доводилося просити двічі.

Своєрідна самодисципліна, напрацьована за роки підприємницької діяльності давала свої плоди. Почути від нього відмову, коли йшлося про партійну діяльність було нонсенсом.

В 2011 році його було висунуто кандидатом на посаду сільського голови в с.Кам'янка Ізюмського району. Юрко тоді здобув 5 % підтримки і це було своєрідним свободівським досягненням для Слобожанщини.

В кав'ярні у Юрка з його приходом в "Свободу" з'явився портрет Степана Бандери. Він жартома розповідав, що тим портретом відлякує від свого закладу москалів, які в той час активно їздили Україною через трасу Київ-Ростов. Як говорив Юрко, москалі вважають Бандеру якимось міфічним створінням; вони його ніколи не бачили, але бояться як діти бояться Бабая. І ту свою фобію, ті страхи вони несуть через все життя. І задача портрета Провідника ‒ ту фобію підсилити й дати зрозуміти, що Бандера вже тут ‒ на Сході й зайдам тут робити нема чого.

Наприкінці 2013 року Юрко, як і всі свободівці, активно підтримував Майдан. Неодноразово відвідував столицю та брав участь в акціях.

Коли почалася війна ‒ на початку 2014 ‒ він неодноразово разом із розвідниками їздив до заблокованого росіянами Слов'янська, проводив розвідувальну роботу, здобував інформацію, яку місцеві "чекісти" не могли або не хотіли надавати.

Пізніше, коли звільнили Краматорськ, Юрко разом з іншими хлопцями, в статусі добровольців брав участь у бойових діях.

Зі створенням "Карпатської Січі" Юрко долучився й до участі в бойових чергуваннях в с.Піски поблизу Донецького летовища. Мав псевдо "Ізюм". Неодноразово їздив до хлопців і навесні 2017 року планував укласти контракт з ЗСУ але мріяв нести служба са́ме в ОДЧ "Карпатська Січ". Нажаль, планам не судилося зреалізуватися. 9 лютого серце Юрка не витримало.

Він не був багатослівним, ніколи не ліз на камеру хоча й мав що розповісти. Нажаль багато цікавих історій з цієї війни він забрав із собою…". Розповідь Артема Заіки підхоплює командир "Легіону Свободи" Олег Куцин.

"Познайомились ми з Юрієм ще в 2014 році, на початку війни, коли Окрема добровольча чота "Карпатська Січ" тільки формувалася. На той час ми базувалися в Ізюмі, Слов'янськ ще був окупований. З наступом наших військ просувалися і ми, в короткий час були звільнені Краматорськ, Слов'янськ, Артемівськ, Дебальцеве,… Юрко з'явився у нас якось непомітно, він завжди старався не привертати до себе увагу, не ліз у камеру, не шукав зустрічі з журналістами. Але у нього завжди було велике бажання включитися у збройну боротьбу з російським окупантом. І як тільки "Карпатська Січ" зайняла перші позиції у Пісках, Юрко з своїм нерозлучним товаришем зразу долучився до нас.

Без будь-якої попередньої підготовки, вишколу, взяв у руки автомат і заступив на бойове чергування. Всі ротації відбував справно, ніколи ні на що не жалівся, хіба що на брак зброї, або набоїв. Як тільки бойові дії призупинялися, чи оголошувалося чергове "перемир'я", їхав додому, щоб допомогти дружині у господарстві. А як тільки нове загострення - він знову біля нас.

Це був дисциплінований, вмотивований і хоробрий вояка, який знав, що він робить на війні, чому він взяв до рук зброю і завжди готовий віддати своє життя за Україну. Після легалізації підрозділу в ЗСУ і далі брав участь у бойових діях, як доброволець. Утримував невеличке кафе на трасі між Ізюмом і Слов'янськом, де любий вояка чи волонтер міг перекусити, випити чаю чи кави, а якщо потрібно, то і заночувати. Останні тижні постійно телефонував і просився на фронт, рвався у Авдіївку. Ми мали через декілька днів зустрітися і проговорити про подальшу боротьбу. Не судилося. Україна втратила ще одного достойного сина, борця, воїна".