ВО "Свобода"

ENG

Іван Томилко
Іван Томилко

Прихильник ВО "Свобода", молодший сержант, командир відділення у 13-му окремому мотопіхотному батальйоні 1-ї окремої танкової бригади. Родом із Чернігівщини. Загинув 30 січня 2015 року у Вуглегірську під час танкового наступу російських військ.

Народився 14 квітня 1986 року у селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області.

Після аварії на Чорнобильській АЕС родина була переселена на лісовий кордон у Росію. Жили за 100 метрів від китайського кордону. У 1998 році родина повернулся в Україну. Мовної проблеми для Івана не існувало. У 2002 році він закінчив Михайло-Коцюбинську гімназію. Батьки розповідають, що він був доброю і справедливою дитиною. Якось дізнався, що старшокласники б'ють його маленького сусіда - бо він найменший за зростом у школі. Влаштував засідку і спіймав їх "на гарячому". Напади на хлопчика припинилися.

Після навчання Іван проходив строкову військову службу у Внутрішніх військах МВС України у місті Львові. "Ця служба укріпила його націоналістичні погляди. Зі Львова Ваня привіз повстанські пісні, які ми разом співали на свята. І бандерівську літературу, яка і мене сформувала. З 2010-го я почав брати участь у акціях "Свободи". Іван також був прихильником", - розповідає батько Микола Томилко.

Не дивно, що з природженою тягою до справедливості Іван знайшов своє покликання у службі в правоохоронних органах. Завдяки відмінним фізичним якостям - 2-метровий зросту та неймовірній силі - Іван почав працювати у спецпідрозділі "Сокіл". Для них хлопець став знахідкою - відправляли його і на різноманітні змагання, і на небезпечні завдання.

"Він дуже любив цю роботу. Тренувався. Багато ніс із дому на базу, щоби поділитися зі співробітниками. Так він віддав свій дорогущий тренажер, на який довго збирав гроші. Каже: "Що ж, тільки я буду на ньому займатися?", - розповідає батько.

Після скорочення підрозділу був переведений у місцеву патрульно-постову службу. Це була справжня радість для односельців. "Ваня був не мєнт, а міліціонер від Бога. Любив людей і не допускав насильства над ними. Ніколи не залишав своїх обов'язків - чи то вихідний, чи неслужбовий час - він однаково приходив на допомогу. Люди досі згадують як було спокійно в часи, коли він працював…", - знову спогад Миколи Томилка.

Почався Майдан. Микола став їздити у Київ на революцію. Привозив синові новини і це йшло у розріз із офіційною інформацією про "фашистів, бомжів та урків", яку Іван отримував на службі. Це був кризовий момент для світогляду хлопця. У січні 2014-го він написав рапорт на звільнення, піднявши інтереси нації вище за особистий комфорт та вподобання.

Разом із батьком планував зносити місцевого лєніна. Однак мати завадила, боячись кримінального переслідування. Тоді Іван обмастив боввана заленою фарбою. А за кілька тижнів він повалився…

З початком війни хлопець першим вирушив у військкомат. Набору не було, але його номер записали. 24 квітня Іванові нарешті зателефонували. Іван Томилко став командиром машини 1-ї мотопіхотної роти, 1-го мотопіхотного взводу, 3-го мотопіхотного відділення 13-го мотопіхотного батальйону.

Користувався авторитетом серед побратимів по зброї. Адже був доброзичливим, спокійним, дисциплінованим та безстрашним. Обов'язків не уникав - навпаки, брав на себе більше, ніж мав би. Побратими згадують, як Іван врятував їх у розвідницькому рейді. Відповідальний за провіант не взяв достатньої кількості води. Хлопці вже кілька днів досліджували окуповану територію і були виснажені. Іван дістав свою 1, 5 літрову фляжку, з якої за весь час не зробив ні ковтка. Ця вода стала рятівною для підрозділу.

Розповідають, як 2-метровий козак не їв консервів, що роздавали волонтери, а складав їх окремо. Інші з нього кпинили - невже повезе додому? Та коли почався наступ російських військ - саме цей недоторканий запас не дав солдатам лишитися голодними.

Додому у відпустку Іван приїхав із зірваним голосом і порваними колінними зв'язками. Під час обстрілів доводилося скидати "аватарів" в укриття. А самому заскочити в бліндаж вже не було часу - впав та отримав травму.

А в січні 2015-го після ротації він і троє односельців були єдиними, хто повернувся на фронт. А 26 напівп'яні дезертири, вхопившись за спідниці дружин, підсміювалися у бік тих, хто їде на фронт. Мовляв "Спішіть, спішіть свою Україну захищати! Бо не встигнете!" Мати теж намагалася вмовити сина залишитися - "Ти ж навоювався вже! Доста!" - але Іван був твердим.

Удома зберігається альбом віршів про війну, які збирав Іван. Останній вірш із цієї збірки - уривок з "Ірію" Бориса Мозолевського:

Лежу один в долині серед ночі.

Холоне тіло, покидає дух.

Лиш мухи золоті летять ув очі -.

Навіщо стільки цих огидних мух?

У серці спис тужавіє від болю.

В очах якась непевна каламуть.

Лежать мої товариші по полю,.

І ворони зіниці їм клюють.

Все скінчено. Нас хитрістю здолали.

Ми прямо йшли, а ворог манівцем.

Навколо тільки коників хорали.

Та біла смерть з поораним лицем.

Ці рядки, як виявилося - про Івана. Його блокпост у Вуглерігрську знаходився на дорозі до Єнакієвого. Саме з наступу на Вуглегірськ почався дебальцівський котел. Іванів блокпост - один із двох, що трималися найдовше. Коли почалася танкова атака, Іван із гранатометом та прикомандировані до підрозділу мінометники почали вести вогонь. Це був третій день російського наступу на плацдарм. Хлопці вели щільний вогонь, доки танк не під'їхав на критичну відстань у 150 метрів до позиції. Вояки не встигли сховатися. Іван був єдиним, кого можна було опізнати. Та поховати його довго не давали. Російські пропагандисти один за одним ішли на зайняту позицію і знімали тіло загиблого Івана. Тіло не віддавали більше місяця, вимагаючи у рідних викуп у 25 тисяч доларів. "Віддали тіло вже через 40 днів і сказали, що після цього він не опиниться у небесному воїнстві, а душа його бродитиме по світу неприкаяною", - говорить батько.

Відспівували Івана у козацькій церкві, де він хотів повінчатися із коханою дружиною Наталею. З нею він встиг лише розписатися під час короткої відпуски військового.

Поховали Івана Томилка у рідному селищі Михайло-Коцюбинському.

У нього залишилася 6-річна донька, дружина, дві сестри та старенькі батьки.

Посмертно Героя було нагороджено орденом "За мужність" III ступеня.