ВО "Свобода"

ENG

30 липня
Юлія Костенко: Наші воїни потребують добрих емоцій, підтримки й живого спілкування
Юлія Костенко: Наші воїни потребують добрих емоцій, підтримки й живого спілкування

Розмова з очільницею Полтавської "Яворини" про волонтерство, нові виклики і досягнення.

Поки одні втомлюються від війни, інші не припиняють волонтерську діяльність, допомагають українським воїнам, їхнім родинам і переселенцям. Про посилення суспільної недовіри до волонтерів, про психологічну реабілітацію наших воїнів і створення телефонної лінії емоційної підтримки спілкуємося з полтавською волонтеркою, головою Полтавського осередку Об'єднання українок "Яворина", свободівкою Юлією Костенко.

‒ До громадської діяльності взялася ще в студентські роки, ‒ розповідає Юлія Костенко. ‒ Тоді була одним із лідерів Молодіжного парламенту Полтавщини. Ми організовували семінари про лідерство і сімейні цінності. Потім значну частину мого часу забирала робота викладачем англійської мови в коледжі і психологом у школі. Активізувала свою громадську діяльність уже під час Революції Гідності 2013 року, коли в Полтаві біля обласної адміністрації "Свобода" встановила намет, в якому я чергувала. Тоді ще не була свободівкою. Коли ми зайняли будівлю обласної ради, я проводила там реєстрацію, координувала самооборону, організовувала діяльність. На мене звернули увагу керівники обласної "Свободи" і згодом запропонували вступити до організації.

Заяву на вступ у партію написала 2014 року. Для мене це був усвідомлений вибір… Доти я не мала наміру вступати в жодну партію, адже непросто було знайти політичну силу, чиї ідеї цілковито збігалися б з моїми думками та принципами. Саме завдяки Революції Гідності я знайшла для себе таку політичну силу і відтоді почала роботу у ВО "Свобода".

Я звільнилася з коледжу й працювала помічником тодішнього заступника голови Полтавської ОДА свободівця Романа Чабановського. 2014 року мені навіть якийсь час доводилось виконувати обов'язки керівника міської організації, коли наші хлопці були на війні. Місцеві свободівці пішли воювати на схід, тому в місті залишилося небагато людей, які могли б виконувати партійну роботу. Взяла на себе ці обов'язки… 2015 року ми сформували в Полтаві обласний осередок жіночої організації "Яворина". Уже три роки я є його керівницею. Поступово до нас почали долучатися не тільки жінки з Полтави, а й з районів області.

‒ Як почалася ваша волонтерська діяльність?

‒ Волонтеркою була і до створення "Яворини". Тоді ще не був сформований волонтерський "Легіон Свободи", але ми допомагали нашим воїнам. Обдзвонювали величезну кількість людей, збирали речі й гроші та доправляли необхідне на фронт. Я вдень і вночі зідзвонювалася з українськими бійцями, дізнавалася про їхні потреби й проблеми, зустрічала їх із ротації, ми всіляко підтримували їхні сім'ї та родини.

Один зі спогадів, що добре закарбувався у пам'яті, ‒ це загибель одного з перших наших воїнів, Олександра Чирцова. Я тоді допомагала організовувати поховання, бо більше нікому було це робити. Його сім'я ‒ переселенці, хоч сам він родом з Полтавщини ‒ з Кобеляцького району.

У той час дуже багато спілкувалася з нашими бійцями, особливо телефоном. Вони знали, що мають кому подзвонити, мають кому розповісти про проблеми й поділитися наболілим.

‒ Пізніше це переросло в лінію Емоційної підтримки для бійців АТО?

‒ 2015 року до нас приїхали викладачі з Литви. У них там є Служба емоційної підтримки, що діє уже 25 років. Вона цілодобова. Для підлітків існує окрема лінія, і ще одна ‒ для людей, які схильні до девіантної поведінки.

У нас такої служби не було. Але українські воїни, їхні сім'ї та переселенці потребували підтримки. Литовці набрали групу добровольців й почалося навчання. Нас вчили правильно розмовляти, розбирати ситуацію, коректно реагувати, стримувати себе чи навпаки ‒ проявляти емпатію, надавати підтримку. Навчалися ми близько місяця ‒ це була серйозна підготовка, яку провадили фахівці з Литви. Після цього ми складали іспити й всі охочі почали працювати на гарячій лінії підтримки "АТОЛ". Я на цій лінії працювала два роки. Це було волонтерство, за таку роботу не платили. Програма могла існувати завдяки литовському гранту. Зараз цього гранту вже немає, але лінія досі працює завдяки спонсорам.

‒ Така робота, мабуть, емоційно виснажлива?

‒ Спочатку було страшно. Не стільки страшно було спілкуватися з бійцями і їхніми родинами, скільки з переселенцями. Часом просто не знаєш, що сказати людині, яка була змушена покинути свій рідний дім. Я живу на своїй землі, а тому ніколи не переживала такого досвіду. Але з часом завдяки навчанню, практиці, освіті психолога ця робота стала для мене дуже близькою і важливою…

‒ Чи діють в області державні програми реабілітації українських воїнів?

‒ Такі програми діють. Вони все ж тяжіють до пострадянських підходів, пострадянської медицини. Завдяки волонтерам, які співпрацюють з американськими й німецькими організаціями, поступово це змінюється. Потрібно розуміти, що психологічна реабілітація ‒ це не одноразова акція. Усе починається з госпіталю, а далі має тривати супровід самого бійця і його родини.

Тішуся, що сьогодні діє наша лінія Емоційної підтримки. Але це одна така лінія, яка розташована в Полтаві й працює на всю Україну. Нам телефонують з усіх областей, в тому числі й з окупованих територій. Це було для нас шоком, коли телефонували з Донеччини й Луганщини та розповідали про те, як вони переживали усе це, як їх обстрілювали, як гинули їхні сусіди, в яких страшних умовах вони тепер змушені жити. Насправді дуже важко слухати такі речі й усвідомлювати, що зараз нічим цим людям не можеш допомогти. Але мусиш вислухати і спробувати підтримати їх бодай морально.

У державі мають бути розроблені заходи психологічної реабілітації українських воїнів. У США фіксували велику кількість суїцидів серед ветеранів через півроку, рік і десятки років після війни. Думаю, кожен, хто пройшов війну, мав би проходити психологічний огляд. Самим воїнам часто може здаватися, що все в них гаразд і вони не потребують допомоги фахівців, але проблеми починають виникати згодом. Бувають також приховані контузії, мікроконтузії, які без належного втручання фахівців можуть призводити до трагічних наслідків.

Огляди мають бути обов'язковими і водночас повинен зростати рівень професійності психологів. Точково й частково це відбувається в країні. Знаю, що на Західній Україні є реабілітаційні центри для наших військових, що надають безкоштовну допомогу.

Але не раз люди просто не знають, куди звертатися. На нашій лінії Емоційної підтримки часто їх скеровуємо до потрібних фахівців чи організацій, розповідаємо про те, хто може помогти з тією чи іншою проблемою. Маємо величезну базу контактів лікарів, психологів, волонтерських організацій і центрів АТО по всій країні.

‒ Наскільки складніше бути волонтером зараз, ніж у перші роки війни?

‒ У перші місяці й роки війни люди віддавали дуже багато, кожен ніс усе, що тільки міг. У людей була відкрита свіжа рана. Також тоді в українців був певний ресурс, яким вони могли ділитися. Сьогодні, після п'яти років війни, ресурси зменшуються, біль від рани притуплюється, до нього звикають. Нині люди все більше починають думати про виживання, про самозбереження.

Водночас, мушу визнати, у суспільстві зростає скептицизм щодо волонтерів. Буває, організовуємо благодійну акцію й просимо долучитись ЗМІ для поширення інформації. Почасти нас просто ігнорують, заявляючи, що ми політична організація. У суспільстві зростає недовіра й байдужість, все частіше звучать думки про те, що забезпечувати військо має виключно держава, а не прості, пограбовані цією державою українці. Співпереживання у значної частини наших громадян атрофувалося. Здебільшого це люди, чиї рідні не воювали на фронті, в чиїх родинах не було поранених чи загиблих. Ті українці, що знають війну зблизька, ті кому вона досі болить, ‒ вони нам вірять, активно долучаються і допомагають.

На щастя, чимало місцевих підприємців ‒ це люди з добрим серцем і широкою душею. Вони віддають часточку своїх грошей, купують необхідні речі. Жінки всіляко допомагають своїми руками. Плетуть сітки чи готують їжу для наших воїнів. Діти, як малювали малюнки для бійців, малюють їх і сьогодні. Військові настільки щиро радіють цим малюнкам і просять, щоб ми надалі їх привозили…

Наші воїни потребують підтримки, добрих емоцій і живого спілкування. Кожен раз просять, щоб ми приїжджали якомога частіше. Їм бракує якісних змін, радісних подій. Ці нові враження їх живлять енергетично.

Сьогодні непросто провадити волонтерську діяльність, але ми робимо все, що можемо. Буває, їде військова колона через Полтаву, до нас телефонують хлопці з фронту і ми виїжджаємо на трасу та передаємо потрібне, часом навіть просту домашню їжу, якої так бракує бійцям. Регулярно долучаємося та організовуємо всілякі збори коштів, ярмаркування для купівлі чи ремонту обладнання…

У нашій організації "Яворина" на Полтавщині сьогодні 12 жінок, також долучаються жінки з області. Крім допомоги українським воїнам, влаштовуємо й іншу благодійну діяльність. Тішуся нашою співпрацею з неформальними молодіжними організаціями Полтави. Ми спільно допомагаємо дітям з інтернатів. Молодь із заможних сімей сама стала ініціатором такої співпраці. Вони дають гроші, а ми їздимо в інтернати, привозимо туди необхідне й проводимо патріотичні заходи. Якщо йдеться про інтернати санаторного типу, то там бракує медикаментів і препаратів, якими держава їх не забезпечує.

Розмовляв Святослав Костюк. Газета ВО "Свобода"