ВО "Свобода"

ENG

12 червня
"Виборів бояться ті політики, які впевнені, що програють…"
"Виборів бояться ті політики, які впевнені, що програють…"

Політолог Петро Олещук ‒ про політичне сьогодення і можливі варіанти змін.

Чому українські депутати не ходять на роботу? Чому українці однаково вибирають одних і тих самих персонажів на свій політичний екран? Чому наші революції не виходять за межі майданів і не стають реальними змінами? Про це і не тільки пропонуємо нашим читачам розмову з політологом, викладачем Київського національного університету ім. Т. Шевченка Петром Олещуком.

Нардепи, вибори і виборці

"Думаю, що якби зараз гостро постало питання щодо зарплат наших депутатів, то вони могли б і відмовитися від них, бо значна частина їх і без зарплати непогано почувається ‒ це достатньо заможні люди. Це, зрештою, пояснює, чому вони не ходять на роботу і не виконують своїх обов'язків: для значної частини депутатського корпусу мандат ‒ це просто статус та можливість уникнути притягнення до відповідальності завдяки недоторканності. Ну і, звісно, це також доступ до ухвалення політичних рішень ‒ можливість просувати свої інтереси і їх лобіювати, наприклад у питаннях бюджету. Сама депутатська робота їх не мало цікавить, тому вони з'являються на засідання кілька разів на рік, і то в кращому разі.

І такими були депутати кількох попередніх каденцій. От якщо ви подивитеся будь-який запис трансляції Верховної Ради 90-х років, то дуже здивуєтеся, бо депутатський зал ‒ повний, там відбувається чимало обговорень, видно активну участь більшості депутатів. Зміни почалися років понад 10 тому ‒ саме тоді почала формуватися теперішня конфігурація парламенту, в якому, умовно кажучи, відсотків десять депутатів беруть більш-менш активну участь у роботі, ще менше справді щось роблять, а решта ‒ баласт (у політичному розумінні). Звідси такі явища, як-от кнопкодавство, бо ж депутати не ходять на роботу, а голосувати хтось мусить, от і голосують… Цей теперішній формат парламенту пов'язаний не з тією чи іншою конкретною каденцією, а з особливістю українських політичних партій та політичної системи загалом.

Виборів, безперечно, боятися не варто. Це нормальна демократична процедура, зрештою, це не тільки засіб одержання легітимності влади, це також засіб підтвердження політики влади, дозвіл від суспільства на її реалізацію. Саме з таких міркувань у багатьох європейських державах дострокові перевибори і переобрання парламенту ‒ це нормальна процедура. Щодо можливих дострокових виборів тепер в Україні, то мусимо розуміти, що ми вже й так входимо в передвиборчий процес, живемо за логікою передвиборчої боротьби, передвиборчої підготовки. До власне строкових виборів часу лишилося небагато, і він мине швидко, тому оголошення чи не оголошення дострокових виборів уже мало на що вплине, я б навіть сказав, що оголошення дострокових виборів у цій ситуації може бути лише черговою політичною технологією. Наприклад, якщо представники більшості будуть вважати, що вибори зараз (тобто не прямо зараз, а швидше за все восени) їм будуть набагато вигідніші, ніж через рік, восени вже 2019 року, то вони на це підуть. Хоч перевибори парламенту, мабуть, і не стануть тепер ключовим питанням, бо всі працюватимуть насамперед на вибори президента, а ті вже точно будуть дуже скоро і цілком термінові, тобто не дочасні, а за розкладом.

Рейтинги показують, що наша влада навряд чи готова перевірити свій мандат у народу. На абсолютно відкритих виборах шансів у нинішніх представників влади небагато. Отже, вони будуть намагатися шукати якісь технологічні комбінації або диверсифікуватися, тобто поділитися на кілька партійних колон, щоб так вдержати владу. Та оскільки вони самі не мають з цього приводу жодних ілюзій, то й говорять, нібито вибори не на часі, непотрібні тощо. Виборів бояться ті політики, які впевнені, що мусять їх програти.

Український виборець абсолютно відповідає стану й рівню розвитку українського суспільства. У розумінні багатьох політичних філософів сучасності демократія ‒ це насамперед режим, який створений і підтримується зусиллями так званого середнього класу, тобто значного прошарку достатньо заможних громадян, які можуть бути зацікавлені в політиці та у впливі на неї. У нашому суспільстві з його невеликою кількістю багатіїв, дуже дрібним і малопомітним середнім класом та основною масою суспільства, яке перебуває в досить таки жебрацькому стані, тяжко говорити про якусь сильну інституційно розвинену демократію. Маємо зараз якусь таку демократію, коли громадяни турбуються в першу чергу про те, як вижити, не надто заглиблюються в усі ці політичні моменти, схильні до різноманітних політичних крайнощів і до підтримки тих, хто виголошує найбільш популістичні заяви, схильні до того, аби позитивно сприймати підкуп виборця… Все це пов'язано насамперед з соціальним становищем українського суспільства, і тому змінити це не можна за раз, потрібен довгий розвиток, але й він може тривати і тривати без якихось очевидних перспектив, як оце в нас тепер. Українського виборця можна критикувати, можна виправдовувати, але, як на мене, він просто відображає стан суспільства загалом".

Революція, яка ще не відбулася

"Прискорити розвиток може лише стимулювання підприємницької активності, приватної ініціативи, і це якраз те, з чим у нас найбільші проблеми. У нас же ж досі в значній мірі держава продовжує традиції з часів СССР ‒ максимальної зарегульованості, максимального тиску на своїх громадян, обмеження їхньої ініціативи. Оці всі легендарні українські папірці, їх збір, подача аж ніяк не сприяють приватним починанням, саме це й примушує багатьох з тих, які справді схильні проявляти ініціативу, покидати Україну і пробувати себе реалізувати в інших країнах. Усе це загалом можна розглядати як таку собі державну політику: цілком очевидно, що маргіналізація вигідна чинній політичній еліті, тому що з маргіналами працювати набагато легше, ніж було б з потужним середнім класом, який би почав серйозно питати з влади. І в остаточному підсумку міг би її замінити. От і триває "баланс" ‒ держава підтримує нинішній соціальний стан маргіналізації та люмпенізації суспільства, у відповідь на це широкі верстви маргіналів і люмпенів більш або менш успішно переобирають цю владу. І, чесно кажучи, досить сумнівним видаються перспективи якогось еволюційного розвитку й еволюційної зміни в цій ситуації. Тут, швидше за все, знову дійде до якоїсь серйозної політичної кризи, але я не можу прогнозувати, в якій конкретно формі і коли це може відбутися. Та й як показує історія України з часів незалежності, еволюційний розвиток у нас не спрацьовує, бо люди, які ухвалюють політичні рішення і які впливають на них, зацікавлені у збереженні нинішнього статус-кво і загальної стагнації. Тому криза, розпад, революційний вибух стають тільки питанням часу, форми, перспектив, результатів, причому результати не обов'язково будуть і не обов'язково відповідатимуть очікуванням. Але вибух буде, бо держава, в першу чергу еліта, вперто відмовляється від нормального еволюційного розвитку, постійно демонструє свою незацікавленість, а всі ці імітаційні реформи останніх років це тільки підтверджують. Реформи "проводилися" виключно з метою одержати черговий кредит МВФ.

А результатів після наших революцій ми не бачимо тому, що ніяких революцій по суті у нас поки що й не було, хоч ми їх так називаємо. Помаранчева була фактично успішною спробою палацового перевороту, в якій громадяни використані як антураж і засіб політичного тиску на президента Кучму, аби він передав владу Ющенкові, а не Януковичу. Революція Гідності ‒ це комплекс відповідних дій, протестів з елементами збройного повстання, але й вона так само не виконала революційних завдань, тобто політична еліта як після першої, так і після другої "революції" зовсім не змінилася, лише окремі люди були усунуті від влади. А відсутність змін після таких подій ще більше стимулює справжню революцію. І тут треба розуміти, що стосуватися вона буде насамперед політичної еліти. От пригадайте, Велика французька революція, наприклад, завершилася достатньо серйозними пертурбаціями в суспільстві і дуже негативними наслідками для представників еліти ‒ гільйотина за часів якобінського терору працювала вдень і вночі, розправляючись з ними. Якраз питання панівної еліти, а не якісь там тактичні моменти, може стати ключовим і для нас. В Україні ж сформувався закритий правлячий клас, мало хто туди потрапляє випадково; ці люди монополізували всі ресурси, владу, гроші, всю державну політику вони реалізують у власних інтересах. А з другого боку є абсолютно знедолене суспільство, яке ні на що не впливає, нічого не визначає і якому лише раз на декілька років пропонують "вибір": от дивіться, мовляв, хочете того чи того? Хоч між так званими реальними кандидатами все одно ніякої різниці немає. І врешті-решт суспільству втрачати нічого, питання лише в тому, що може стати конкретним приводом, хто може це очолити, яка буде програма, але в будь-якому разі все зведеться до питання політичної еліти і спроб її усунути тим чи іншим способом, навіть якщо збройним чи військовим. І йдеться саме про правлячий клас, а не про абстрактне поняття "влада", громадяни це добре розуміють, вони знають, що є депутати, міністри, заступники міністрів, поліціянти ‒ всі вони мають владу і мають гроші. Спрямування дії саме на них і може бути свідченням революційних настроїв".

Антиолігархічні пропозиції від націоналістів

"Безперечно, така ініціатива може зумовити зміни, але не обов'язково відразу очевидні і прямі. Наслідки можуть бути абсолютно різні. Та, попри все, найголовніше тут ‒ це скидання певної ідеї в суспільний дискурс, скидання ідеї оцього сáмого олігархічного режиму, олігархічного правління і всього, що з ним пов'язано. Я вже згадував Французьку революцію, то от вона стала можлива насамперед завдяки певним діям не на рівні конкретних програм, а на рівні ідей ‒ її спроектували і здійснили французькі просвітники. Тож якщо ти справді працюєш з певною ідеєю, запускаєш її і починаєш активно просувати в суспільному дискурсі, то ця ідея не мине просто так, тим більше, коли вона стосується справді серйозних, усім зрозумілих проблем. Тому я думаю, що цю ідею будуть обігрувати, проговорювати, використовувати, можливо навіть інші політичні сили. Але от щодо ефективності, то важко сказати щось конкретне, бо вся ця олігархічна модель настільки серйозно засіла і тісно інтегрувалася з самими політичним організмом держави, що хірургічне очищення від неї нагадує вирізання ракової пухлини ‒ може похитнути і поставити під загрозу увесь організм".

Права ідеологія

"У правих однозначно є перспективи, вони стають дедалі популярніші, особливо в країнах Східної Європи. Ця популярність, очевидно, є відповіддю на виклики, що постають тепер перед сучасною Західною цивілізацією ‒ вона все більше потерпає від різних еміграційних хвиль тощо. І тому та європейська цивілізація в особі своїх громадян хапається за всякі прояви власної ідентичності і вбачає опору зокрема в правих політиках. Але праві в країнах Європи, які мають достатньо давні традиції національного й державного будівництва, це одне, там свої орієнтири, свої напрямки роботи. А от в Україні, яка тривалий період своєї історії взагалі державою не була і яка зараз має дуже складну етнічну й мовну ситуацію, є, безперечно, своя специфіка і перед її правими силами постає ціла низка інших викликів. Наприклад, питання європейської ідентичності буде актуальним для України так само, як і для всіх країн Європи. Та от як себе поставити, аби справді змобілізувати всіх людей, що турбуються питанням цивілізаційної ідентичності, і то щоб якомога менше відлякнути представників різноманітних етнічних меншин тощо ‒ завдання, м'яко кажучи, непросте".

Юлія Дембовська, Газета ВО "Свобода"