ВО "Свобода"

ENG

29 травня
Йосиф Ситник: Олігархія ‒ це руйнування національних пріоритетів розвитку держави
Йосиф Ситник: Олігархія ‒ це руйнування національних пріоритетів розвитку держави

Об'єднані сили націоналістів проводять містами України масштабні марші "За українське майбутнє без олігархів". Таким чином вони домагаються впровадження Антиолігархічного пакета докорінних перетворень ‒ покрокового плану знищення олігархічної системи й відновлення соціяльної та національної справедливости в Українській державі. Про те, що таке олігархія, хто такі олігархи, як і чому вони з'явилися, в чому полягає їхній негативний вплив на економіку й на всі аспекти суспільного життя, спілкуємося з доктором економічних наук (захист відбувся буквально нещодавно) свободівцем Йосифом Ситником.

"Олігарх і олігархія в Україні ‒ це дві різні категорії, ‒ розповідає Йосиф Ситник. ‒ Олігархія ‒ це система клептократично-кланових відносин в країні, і це має величезний негативний вплив на політичний, економічний, соціальний та особистісний розвиток у суспільстві, а як наслідок ‒ і на інституційний устрій держави. Олігарх ‒ персонально вмотивований рушій цієї системи відносин, який на різних рівнях контролює владу або її окремі складові, який генерує та підтримує її спадковість. Водночас олігарх ‒ набувач вигоди від олігархії. Тобто він використовує олігархію, щоб прямо та опосередковано впливати на органи державної влади і так задовольняти свої власні та групові меркантильні інтереси.

Олігархія в царині економіки ‒ це фактично підміна економічних та поведінкових законів розвитку держави. Законодавчо-регулятивне поле спотворюється залежно від того, чого бажають окремі вигодонабувачі. А це, своєю чергою, призводить до гальмування та звуження економічного розвитку усієї країни, а то й до економічної та національної деградації.

Олігархічні відносини побудовані на постійному впливі на урядові інституції та їхні управлінські рішення через своїх (олігархічних) агентів, на заволодінні щораз новими об'єктами суспільної власності, набутті й примноженні багатств у незаконний спосіб, зокрема йдеться про перерозподіл держбюджету на свою користь, недопущення конкурентів до справедливого розподілу національних ресурсів, на формування громадської думки через підконтрольні засоби масової інформації.

Олігархія не потребує розвитку україноцентричних особистостей з критичним мисленням та високою національною свідомістю, вона не зацікавлена в зростанні добробуту українців у своїй державі. Їй потрібні люди, ментально залежні від олігархів та їхніх креатур у владі, так званих "господарників", які нібито все вирішать і за всіх подбають. Щодо антиолігархічних політиків та активістів, то про них у суспільній свідомості формують думку, що "всі однакові", а тому людям при владі дозволено чинити беззаконня, "бо вони, хоч і грабують, але щось та й роблять". Олігархія не потребує жодних змін, вона не творить інновацій, не запроваджує сучасних технологій та ініціатив, не здійснює винаходів чи відкриттів, не сприяє ціннісному й справедливому поступу суспільства. Олігархія ‒ це багатоаспектна маніпуляція людською свідомістю заради контролю над усіма сферами життя українців, а ключові джерела живлення олігархії ‒ це рабська психологія й добровільна відмова багатьох людей від власної гідності, а також земля, бюджетні, природні та людські ресурси країни".

Як і коли в Україні сформувалась олігархія

"Україна вийшла з комуно-совєтської окупації, де всі ресурси й майно були у державній власності. В період переходу частини цієї власності до приватних і територіальних громад, оформлення права власності на земельні ділянки й надра, у час переведення промислових активів під контроль органів місцевого самоврядування, в державну й комунальну власність, відбувалося елементарне рейдерство, фальсифікації документів і шахрайство.

Тоді, після 1991 року, навмисно про одні активи "забували", інші передавали не остаточно, треті оформляли в оренду для тимчасового використання, а потім через підміну й знищення документів й численні корупційні схеми ця власність опинилася в руках певних осіб, які в часи Союзу мали безпосередній стосунок до контролю за держвласністю. Йдеться про комуністичне й комсомольське керівництво на всіх рівнях, про "червоних директорів", керівників держпланів і державних органів влади, посадовців, що керували відділами планового господарства… Словом, це були люди, які знали все про фінансові й майнові ресурси й мали до них доступ. Стартувала приватизація, яку справедливо згодом назвали прихватизацією. Тоді виписували спеціальні умови "продажу" під конкретних осіб і під їхні численні структури. Ці особи без конкурсу або за "конкурсом" і з підставними конкурентами набували право власності на об'єкти за заниженою вартістю.

А потім лише діло техніки… Вони переоцінювали набуту власність, вводили її в ринкові умови, приписували цій власності додаткову складову. І так з купонних мільйонерів вони ставали доларовими, а потім з мільйонерів перетворювались на мільярдерів.

Вартість будь-яких активів за певних умов має властивість зростати, це природний закон вартості. Потрібно розуміти, що у світі відбуваються процеси, які регулюються законом попиту і пропозиції. Населення планети невпинно зростає. В одній лише Індії щорічний приріст населення ‒ 22 мільйони людей. За 2 роки там умовно з'являється нова Україна. Така динаміка відбувається в Китаї, багатьох країнах Азії та Африки. Ці нації формують природний щораз більший попит на харчі, одяг, будівельні матеріали, транспортні засоби, а отже й на сировину, яку видобувають в Україні. Обсяги гектарів с/г землі і запасів надр у світі не збільшуються, а що потреба в сировині для забезпечення життєдіяльності націй підвищується, то динамічно зростає й попит на неї.

Споконвіку національні інтереси багатьох держав формувалися через призму контролю за територіями, власністю та природними й інтелектуальними ресурсами в різних частинах світу. Тепер цю функцію виконують транснаціональні корпорації окремих держав, а їхні уряди відстоюють ці інтереси за допомогою дипломатичного, розвідувального, інформаційного й військового інструментарію. В умовах сьогодення мовно-культурно-духовний та інформаційний простір, природні й інтелектуальні ресурси та земля кожної нації ‒ це сфери їхньої національної безпеки. Водночас олігархія та космополітичні олігархи в Україні задля власного збереження цією безпекою нехтують та готові ними торгувати й отримувати надприбутки".

Викачувати ресурси, використовувати дешеву робочу силу

"Олігархи захопили в 90-х українські землі та природні надра, а сьогодні, користуючись попитом на світовому ринку, розпродують національні багатства України й збагачуються шаленими темпами, не докладаючи жодних інтелектуальних зусиль і не здійснюючи фінансових вливань, цинічно експлуатуючи українську штучно здешевлену робочу силу.

Вони не зацікавлені в конкуренції, а отже й у тому, щоб у нас розвивалися інші сфери діяльності, нові підприємницькі проекти й підприємства, особливо малі та середні. Наприклад, в Україні повністю знищене приладобудування. А це тисячі найменувань товарів та подальше їх сервісне обслуговування. Йдеться про найрізноманітнішу побутову та офісну техніку, мікроелектроніку, а також про занепад сфери транспортного й с/г машинобудування, авіабудування, ракетобудування… Зокрема, лише за період 2011‒2016 рр. частка машинобудування в структурі обсягу реалізованої промислової продукції України зменшилася із 10 % до 6, 1 %; виробництво комп'ютерів, електронної та оптичної продукції зменшилось із.

0, 9 % до 0, 6 %; електричного обладнання ‒ з 1, 6 % до 1, 2 %; автотранспортних засобів ‒ із 4, 9 % до 2, 0 %. Українські олігархи в змові зі світовими транснаціональними корпораціями проектують для України в майбутньому роль сировинного придатка, який має лише добувати сировину й продавати матеріали для подальшого високотехнологічного виробництва в інших державах.

Олігархам невигідно, щоб в Україні комплексно перероблялася сировина на готові товари кінцевого споживання з високою доданою вартістю та подальшим експортом за кордон, адже тоді автоматично зростатиме зарплата українських найманих працівників і фахівців в різних сферах. Як наслідок ‒ зростатиме самодостатність та незалежність громадян від олігархії. Сьогодні нам пропонують лише вирощувати окремі агрокультури, зокрема ті, які інтенсивно виснажують цінний чорнозем, видобувати руду, вирубувати ліси й експортувати їх як сировину. Натомість з-за кордону в Україну привозять готові харчові продукти, одяг, взуття, високотехнологічне обладнання й товари глибокого перероблення, що в рази дорожчі за нашу сировину.

Олігархія ‒ це система, яка спотворює економічні відносини в країні, робить державу залежною від олігархів, не дозволяє розвиватися іншим укладам економіки, новітнім підприємствам, унеможливлює появу конкурентних виробництв. Це, звісно ж, сприяє тому, що українцям за їхню працю далі можуть платити мізерні зарплати, адже реальної конкуренції і росту економіки не відбувається. Олігархія якраз і тримається на спотворенні закону вартості, який пов'язаний з вартістю праці в Україні.

Україна від найближчих сусідів у Європі відстає за розміром зарплати у 3-5 разів, а від таких країн, як Чехія, Хорватія й Австрія ‒ у 5-8-разів, у порівнянні з високорозвиненими державами (Німеччина, Ірландія, Франція, Швейцарія) українці заробляють у 9-12 разів менше. До того ж кінцева вартість продукції багатьох товарних груп та послуг у нас і в цих країнах практично зрíвняна.

Олігарх із Маріуполя продає тонну металу за такою ж ціною, як сталеварний завод у Німеччині. Припустимо, за 500 євро. З тих 500 євро в Німеччині частка зарплати працівникам становить 300 євро, а в Україні ‒ лише 80. Різниця йде в кишеню олігархові. Що не менш жахливо ‒ ота різниця навіть не повертається в Україну, а залишається частково в офшорних зонах. Потім, у кращому разі, частина коштів сюди повертається у вигляді іноземних інвестицій, що є приводом для олігархічної влади хвалитись, однак це лише повернення частки українських грошей, і не більше".

Набуті в Україні мільярди вивозять за кордон

"Заможні люди з родинними традиціями підприємництва в розвинених країнах світу передають свій бізнес із покоління в покоління. Це корінні громадяни своїх держав. Ці люди люблять свою Батьківщину і пишаються її культурними й економічними здобутками. Цілі покоління впродовж десятиліть інвестували кошти в розвиток своїх національних економік та внутрішніх ринків. Вони також щедро вкладають гроші в свою національну освіту, науку й культуру, адже їхні діти та онуки у майбутньому житимуть на цій землі.

У нас же частина олігархів, що домінують на українському ринку, це навіть не громадяни України. Більшість ‒ представники російського бізнесу. Очевидно, що їм немає сенсу інвестувати в розвиток України. Їхнє завдання ‒ максимально заробити, викачуючи природні та людські ресурси за мінімальної сплати податків та оплати праці українцям.

Друга частина олігархату ‒ це олігархи з українськими паспортами, однак більшість з них насправді не ідентифікують себе з Україною ані етнічно, ані світоглядно. Вони чи їхні батьки потрапили в Україну випадково ‒ як переселенці з колишнього Союзу або як особи, що отримали українське громадянство "у спадщину" від СРСР. Україна для них ‒ це не та земля, де вони виросли, де поховані їхні батьки і діди, де вони хочуть у майбутньому бачити щасливе життя своїх дітей та онуків.

Їхні інтереси зосереджені на країнах, де їм комфортно жити. Часто це Європа, де олігархи скуповують елітну нерухомість (офіси і вілли). Також значна частина олігархів мають своє коріння в інших державах, нагромаджують капітал в Україні, а інвестують його левову частку, до прикладу, в розвиток і культуру країни свого етнічного походження. Будують там святині, храми, культурні й освітні центри, інвестують у різні проекти… Отож, отримуючи мільярди в Україні, вони реінвестують їх або в країни свого національно-корінного походження, або в країни свого комфортного проживання, або ж просто виводять у сприятливі для капіталу офшорні юрисдикції. Користі від цього для української нації жодної".

Олігархи і приватизація

"Останні роки представники влади дуже багато говорять про потребу ще одного етапу приватизації підприємств і сільськогосподарських земель. Аргумент ‒ прийде ефективний власник і підприємства вийдуть на вищий рівень розвитку. Насправді ж цей міф уже давно спростований реаліями життя в Україні. Все, що було приватизовано в Україні в 90-х і 2000-х роках, сьогодні на 80 % знищено. Заводи були приватизовані за заниженою вартістю під спеціальні умови. Сьогодні вони не працюють, їхні цінні матеріальні активи порізані на металобрухт і продані значно дорожче, аніж було інвестовано в їх придбання. Звичайно, що конкретні "дуже ефективні" власники й професіонали на цьому неабияк заробили. Тепер території таких підприємств очищають від поруйнованих споруд та інфраструктури й повторно продають навіть під спорудження житлових будинків. Отже, "ефективний" власник прийшов і збільшив безробіття, податкову заборгованість, удосконалив тіньові схеми, сформував депресивні містечка й регіони, знищив соціальну сферу, спровокував внутрішню міграцію та бідність…

Потрібно розуміти, що жодний реальний іноземний інвестор не ризикуватиме нині купувати підприємства в країні, де триває війна, панує політична нестабільність і корупція. Через підставних осіб цю власність знову скупляють московські й "українські" дуже "ефективні" власники-олігархи. Водночас українцям, які захочуть продати, наприклад, свою землю, не кажуть, що вже завтра цю саму землю за ці самі кошти вони не зможуть купити. Адже інфляція просто-таки знецінить гривню, а вартість проданої землі зростатиме з року в рік.

Варто зважити й на ринок землі в Європі. У Польщі нині гектар чорнозему коштує 4-6 тисяч євро, а от нам пропонують продавати по 2 тисячі. В Голландії гектар землі сільськогосподарського призначення коштує 70 тисяч євро. Фактично зараз, у час війни та економічної кризи, українську землю пропонують продати за безцінь, натомість згодом українець, захотівши взятися до сільського господарства, просто не матиме змоги цю землю викупити.

Закликаючи українців продавати промислові активи і землю, їм не кажуть про те, що підприємницька діяльність ‒ це не лише наявність власності, а ще й володіння доданою вартістю і прибутком, який генерує ця власність. Українців свідомо позбавляють майбутніх додаткових джерел доходів і програмують на те, що вони вічно мають бути не власниками й господарями в своїй державі, а найманою робочою силою, що задовольнятиметься мізерною платнею.

Будь-який український громадянин, володіючи власністю (частки майнових прав, земельні ділянки, цінні папери тощо), за умов знищення олігархії та здійснення виразної державної економічної політики на засадах націоналізму матиме можливість отримувати цей додатковий прибуток чи пасивний дохід, а тому завтра може ним розпоряджатися на власний розсуд. Частину реінвестує назад у свою діяльність чи виробництво, частину витратить на покращення умов свого життя, частину вкладе в розвиток власного людського, інтелектуального і творчого потенціалу, у майбутнє своїх нащадків, решту як благодійник спрямує на розвиток культурної та духовної спадщини свого народу ‒ музеї, театри, церкви, школи, бібліотеки, спорт… Натомість сьогодні, в умовах панування олігархії, українців всіма засобами прагнуть позбавити змоги бути успішними власниками й вкладати зароблене у розвиток різних сфер суспільного життя країни".

Знищений потенціал молодого покоління

"Олігархія також вбиває інтелектотворчий, науковий і духовний потенціал нації. Молода особа, закінчивши виш, дуже часто не знаходить іншого шляху, окрім як бути найманим працівником олігархів. Згодом вона спрямовує усі свої зусилля на виживання, а не на розвиток і прогрес.

Формально, звісно ж, є можливість створювати власні приватні підприємства, організовувати малий і середній бізнес, але навіть такий бізнес потрапляє у залежність від олігархічної моделі економіки. Закуповуючи сировинні матеріали й обладнання, енергетичні й кредитні ресурси в олігархічних інтегрованих вертикально-горизонтальних компаніях за штучно завищеними монопольними цінами, українському підприємцеві чи талановитим новаторам важко конкурувати з польськими чи тим паче німецькими і японськими підприємцями.

Ще один дуже важливий нюанс. Сьогодні олігархи де-факто формують політику облікової та кредитної ставки за позиковими коштами. Сировинно-промислові й енергетичні олігархи є водночас власниками страхових та фінансово-банківських установ, а отже кредиторами для свого та розвитку будь-якого іншого бізнесу в Україні.

Зважаючи на те, що вони не зацікавлені в конкуренції, кредити ці видають просто таки під гігантські відсотки. Якщо в країнах Європи кредити дають під 2-5 % річних, а на деякі урядові програми чи новаторські бізнесові ідеї ‒ почасти і під 0 %, то в Україні кредити дають під 15-25 %, а на споживче кредитування на термін понад півроку ‒ і під 35-49 %. Умовний автор стартапу в Німеччині одразу отримує величезну перевагу над українцем.

За останні двадцять років в Україні відбулося більш як дворазове зменшення кількості працівників наукової сфери. У 2015 році загальна чисельність працівників організацій, які виконували наукові та науково-технічні роботи (НТР), становила 101, 6 тис. осіб, що менше на 40, 4 % у порівнянні з 2005 роком.

У 2010 році урядові бюджетні витрати на дослідження і розвиток (розробки) у відсотках до ВВП досягли 0, 76 % для ЄС-27, водночас аналогічні витрати з бюджету на наукові дослідження і розвиток в Україні удвічі менші, ніж середні показники в ЄС, і становили за цей рік лише 0, 34 % від ВВП. Сьогодні цей показник ще нижчий. Отож, обсяг виконаних наукових і науково-технічних робіт в Україні у відсотках до ВВП у 1996‒2015 рр. зменшився з 1, 36 % до 0, 64 %. А частка інноваційної продукції промислових підприємств у загальному обсязі реалізованої промислової продукції зменшилася з 6, 5 % у 2005 р. до 1, 4 % у 2015 р. Олігархічна система вбиває українське майбутнє!

За такої траєкторії розвитку для більшості наших співвітчизників вистачає коштів лише на товари першої потреби, натомість немає фінансового і часового ресурсу на особистісний інтелектуальний і творчо-духовний розвиток, на забезпечення доброї освіти дітям, розроблення й реалізацію бізнесових і творчих задумів.

Борги олігархів й узурпація економіки

"Олігархи сьогодні мають багатомільярдні борги перед державою. Раніше була практика, і навіть зараз є відповідні рішення уряду про те, що борги олігархів списують коштом держави. Аргументація ‒ щоб не збанкрутували величезні підприємства й не зупинилася вся економіка. Олігархи нині володіють усією енергосистемою України, контролюють природні монополії. Вони справді можуть їх свідомо зупинити і зчинити колапс у цілій країні. Але держава мусить такі приватні монополії розщеплювати і дробити. Це зокрема прописано в свободівському антиолігархічному законопроекті.

Нині вся економічна влада в країні перебуває в руках кількох осіб. Від узурпації економічної влади до окупації політичної ‒ один крок. Цей крок уже наполовину зроблений. Щоб убезпечити Україну від другого олігархічного півкроку, потрібно докорінно змінити систему влади та механізм її обрання. Пропорційна система виборів, відкриті політичні списки, заборона участі у виборах колишнім представникам ПР та КПУ, а також тим, хто більше як двічі змінив свою політичну приналежність за останні 10 років; обрання Президента, який одночасно стає головою уряду ‒ щоб позбутися дуалізму влади. Також треба запровадити механізм прямого обрання суддів та їх відкликання тощо.

Деолігархізація ‒ це процес повернення економіки України і, як наслідок, її суспільного розвитку до природного, органічного стану. Економічні системи повинні розвиватися на універсальних засадах, згідно з багатьма класичними законами: вартості, попиту й пропозиції, справедливого розподілу доданої вартості, а не так, як це вигідно окремим кланам. Сьогодні законодавчі ініціативи націоналістів щодо деолігархізації й безперервний тиск суспільства, націлений на зміну системи влади, ‒ це єдиний шлях до реального викорінення олігархату".

Спілкувався й записав Святослав Костюк