ВО "Свобода"

ENG

28 березня
У бойових умовах людина набуває навичок, які їй зовсім не потрібні в мирному житті…
У бойових умовах людина набуває навичок, які їй зовсім не потрібні в мирному житті…

Наталія Чаплинська ‒ про психологічну реабілітацію військових та членів їхніх сімей.

Наталя Чаплинська ‒ психолог, громадська діячка, депутат Івано-Франківської обласної ради від ВО "Свобода", керівник Центру психологічної допомоги учасникам АТО в Івано-Франківську та очільниця комісії облради з питань підтримки учасників АТО та їхніх сімей. Для нашого часопису пані Наталя розповіла про особливості своєї роботи, психологічну підготовку до бою, про те, як війна змінює людей і як психологи допомагають їм пристосуватися до мирних реалій.

‒ У волонтерській діяльності я ще з 1998 року, а може, й раніше, ‒ починає розповідь пані Наталя. ‒ Я брала участь у міжнародних проектах, стажувалася в США, в Канаді з питань захисту прав жінок, які потерпають від домашнього насильства, і з питань протидії торгівлі людьми. Власне там і дізналася, що таке справжній волонтерський рух, хто такі волонтери і яку місію вони виконують. У мене завжди було бажання розвивати цей рух тут, в Україні, і коли почалася Революція Гідності, я поїхала до Києва не як психолог-волонтер, а як людина, яка вболіває за долю своєї країни (була в сотні нині Героя Небесної Сотні Сергія Дідича). То вже пізніше, коли почали організовувати поїздки на Майдан, мені доручили відповідати за автобуси, які їхали з Івано-Франківська до Києва. Згодом працювала у Івано-Франківську при Штабі спротиву, виходила на чергування вночі, бо бракувало людей, готових стояти в нічну зміну. На ніч лишалися лише найбільш свідомі і найбільш відповідальні… Коли відбулися перші серйозні сутички в Києві, особливо на Інститутській, до облдержадміністрації, яку ми захопили, почали приходити люди, які скаржились, що не можуть спати, потерпають від високого рівня тривожності. Чергові знали, що я психолог, і всіх їх скеровували до мене. Тоді зрозуміла, що треба негайно надавати психологічну допомогу й організовувати спеціальний центр. Я скликала всіх своїх колишніх колег, студентів, яким багато років викладала психологію, і ми всі почали інтенсивно консультувати наших громадян, щоб допомогти їм зрозуміти, що з ними відбувається.

Після перших людських втрат рівень тривоги зріс ще більше, і тоді ми почали проводити тренінги для учасників Самооборони, Групи спротиву, щоб вони знали, як надавати першу психологічну допомогу. Так тривало до кінця революції… Коли почалася війна, я зрозуміла, що працювати треба ще більше. Контактувала з київськими й харківськими колегами, ми ділилися досвідом, а згодом почалося інтенсивне навчання, яке проводили психологи-практики з Америки, Ізраїлю, Югославії, Прибалтики ‒ люди, які знали, що таке війна і мали досвід військових дій. Це навчання організувала ГО "Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій". У нас відбувались скайп-конференції, ми їздили в Київ на семінари-тренінги. Збирали інформацію по крихтах… Один з таких найбільш відданих спеціалістів, який щиро ділився своїми знаннями, був американський психотерапевт, сам учасник в'єтнамської війни, спецназівець Френк Пюселік. Я в нього пройшла три дуже інтенсивні семінари, які тривали 3-5 днів. Вважаю, що він найближче підійшов до психології ветерана військових дій.

Сьогодні у нас вже є свої напрацювання, і ми так само можемо ділитися досвідом. З 2014 року керую Центром психологічної допомоги учасникам АТО. Наші психологи працюють у груповій терапії для бійців, проводять індивідуальні консультації, сімейну терапію. Аналогів такої роботи з психологічної сімейної реабілітації в Україні мало. Коли у 2016 році я виступала на українській міжнародній конференції, ніхто не говорив про таку психотерапію, всі дуже дивувалися, як нам вдалося це зробити.

‒ Знаю, що Ви були на передовій. Працювали там психологом чи їздили як волонтер?

‒ І як волонтер, і як психолог. Поїхала, щоб зрозуміти, відчути, що це таке. Я побувала на "нулівці", побачила побут бійців, почула, як вони спілкуються, зрозуміла, наскільки близько ворог, коли дивишся в бінокль і бачиш снайперів на териконах. Всі ці переживання, емоції, які там проживаєш, дають повне уявлення про те, з чим наші ветерани стикаються на війні. Після цього можеш зрозуміти, яку допомогу їм надавати.

Психологічна підготовка до бою ‒ це те, з чим я працювала на передовій. Розповідала хлопцям, які внутрішні процеси відбуваються в їхньому організмі у стресовій ситуації, про те, як зняти напругу тощо. Для них це були цінні знання. Бо в індивідуальній бесіді дехто зізнавався, що після бою мав таке враження, наче втратив розум. А насправді то була природна захисна реакція організму на стресові події. Багато хлопців аж після таких розмов розуміли, що такою "дивною поведінкою" їхній організм зробив все для того, щоб вони залишилися живими і зі здоровою психікою. Я спілкувалася з багатьма ветеранами, які кажуть, що було б дуже добре, якби їм завчасу розповідали про це. Добре, що зараз батальйони і бригади беруть на роботу психологів.

‒ Ви згадували, що переважно проводите сімейну реабілітацію. А чи працюєте окремо з бійцями?

‒ З перших днів Майдану ми ведемо журнал обліку. Через наш Центр психологічної допомоги з того часу пройшло понад тисячу людей, які отримали чи то одноразову консультацію, чи інтенсивно працювали місяцями. Ці люди йшли до нас не тому, що побачили на телебаченні чи почули по радіо рекламу. Вони передавали інформацію з уст в уста (я жартома називаю це "циганською поштою"), бо переконалися, що їм тут допомагають… Приводили навіть дружин своїх бойових побратимів, коли в сім'ї були конфлікти. І якщо з учасниками бойових дій добре налагоджена робота, то з членами їхніх сімей не завжди. Останній випадок, який мене дуже вразив, коли дружина одного бійця сказала, що вона не психічно хвора, щоб їхати до психолога. Я про це згадую, щоб наголосити: з психічно хворими працюють психіатри, а психологи працюють з психічно здоровими людьми, які пережили глибокий стрес. Чоловік-учасник бойових дій ‒ це перша лінія глибокого стресу, а дружина, мама, діти ‒ друга лінія. Вони не були на фронті, але щоразу проживали ті самі страшні емоції, що й чоловік на передовій. Бо родина зв'язана не лише штампом у паспорті, а й емоційно. І відчуття ці дуже сильні. Багато чоловіків під час наших тренінгів робили для себе відкриття. Один ветеран мені якось сказав, що й не здогадувався, що його жінка завмирала на кожен дзвінок. Бо коли телефонував хтось чужий, і вона не знала, яку інформацію їй зараз скажуть, то буквально не могла осмислити того, що їй говорили насправді. Щоразу очікувала страшної звістки. І скільки було таких дзвінків і таких думок ‒ стільки ця жінка прожила мікросмертей. А коли чоловік про це дізнається, він зовсім інакше починає спілкуватися з нею. Не всі чоловіки і не всі дружини розуміють, що з ними відбувалося, тому під час тренінгів ми це опрацьовуємо, вони пишуть один одному рекомендації щодо того, яких стосунків хотіли б, і заново відкривають один одного. Бо війна змінює не лише ветерана, а й його дружину. Але якщо ви любите, то хоч би що відбувалося, та рано чи пізно ви подолаєте всі проблеми.

‒ Які особливості сприйняття світу в людей, що пройшли війну?..

‒ Ми навіть проводимо роз'яснювальну роботу серед таких людей, у нас постійно відбуваються лекції, ми тісно співпрацюємо зі ЗМІ щодо цих питань. Які рекомендації? Треба знати, що в психіці й організмі людини, яка пройшла війну, відбулось декілька процесів. Найперше ‒ велика агресія, і саме вона допомогла бійцеві вижити. Також це великий страх, який виробив дуже сильний інстинкт збереження життя. І це дуже велика зосередженість, яка так само рятувала його під час бойових дій. Якщо страху нема, то зникає й сам інстинкт. У бойових умовах людина набуває нових навичок, які їй зовсім не потрібні у мирному житті, але їх не так просто позбутися. Тому завдання психолога під час тренінгів ‒ допомогти використати ці навички, пристосувати до "мирного" життя.

Правила, звичайно, є. Ніколи не розпитуйте бійця про те, про що він не хоче говорити. Знаю випадки, коли на запитання "а ти там вбивав?" боєць зривався з місця і табуреткою бив по голові того, хто запитував. Бо людина сповідує заповідь Божу "Не убий" і розуміє, що на війні була така потреба, інакше б ні він, ні його побратими не вижили. У самих військових, як знаємо, немає слова "вбивати". Кажуть: "ліквідував об'єкт".

‒ Коли треба звертатися до психолога?

‒ Завжди запитуємо в бійців: як спите? Якщо в людини через два місяці не поліпшився сон, якщо вона спить лише дві-три години, та ще й неспокійно, кричить "стріляйте", "захищайте" і так далі ‒ значить, потрібна допомога. Це трапляється майже зі всіма бійцями. Якщо на фронті всі сплять дуже добре, то в мирному житті виникають порушення сну. Друге. Коли людина спить лише з увімкненим телевізором або з навушниками, з яких чути голосну музику, ‒ це ознака того, що треба щось змінювати. На це ми теж звертаємо увагу.

Сьогодні до нас звертаються дуже багато бійців, хоч ще зовсім недавно так не було. Коли повідомляємо, що набираємо групу на психологічну реабілітацію, люди швидко приходять. Наприклад, 10 пар зберуться за три дні. Раніше, щоб зібрати таку групу, потрібно було чекати 2-3 тижні. Бійці розуміють, що це стає нормою, бо є люди, які вже отримали позитивний результат. Між ветеранами є хибна ідея: якщо знайдеш роботу і будеш мати трудотерапію, тобі не треба психолога. Але це не так. Бо насправді вони працюють на роботі лише місяць-два, потім шукають другу роботу, третю, а потім кажуть, що краще повернутися на фронт. Ми ж розуміємо, що це наслідок дратівливості й тривоги. Є бійці, які змінили багато робіт, але коли почали ходити до нас, після двох-трьох місяців тренінгів вже мають основну роботу. Є й такі, що вже рік-два працюють, але паралельно ходять до психолога на консультації. В них відновився сон, вони стали спокійніші, можуть спокійно реагувати на життєві ситуації і навіть жартувати з цивільними про війну.

‒ Співпрацюєте з Івано-Франківським національним медичним університетом. В чому полягає ця співпраця?

‒ По-перше, психолог не має права виписувати ліки. А відновити сон не завжди можна лише психологічними консультаціями. На перших порах рекомендуємо навіть медикаментозне втручання, і тому співпрацюємо з лікарями. Друге. Ми постійно спираємося на наукову думку. Спільно з кафедрою психіатрії і медичної психології Прикарпатського університету ім. В. Стефаника розробили тренінгову психотерапію, яку зараз впроваджуємо. Я сама свого часу 20 років була викладачем цього університету, тому вважаю, що все, що ми робимо, має йти в ногу з наукою.

‒ Які проблеми військових вдається розв'язувати Вам як голові комісії з питань учасників АТО в Івано-Франківській обласній раді?

‒ Йдеться про психологічну і медичну допомогу бійцям, допомагаємо родинам загиблих ‒ проводимо з ними так звані родинні кола, які започаткували ще з сім'ями Небесної сотні. Наша обласна рада з ініціативи фракції ВО "Свобода" затвердила статус добровольця, і ми вже другий рік поспіль видаємо посвідчення добровольцям, які не зареєстровані у жодних державних структурах. Цю ініціативу підтримало багато інших областей. На одній з останніх засідань комісії вирішували питання надання землі під будівництво багатоповерхівки, де житимуть ветерани та їхні сім'ї. Також надали іменні стипендії від обласної ради для учасників війни, аби вони могли вчитися у вишах, якщо не вчаться за державний кошт. У нас діє вже другий рік обласна програма щодо психологічної реабілітації наших ветеранів, на яку облрада виділила пів мільйона гривень. Тобто постійно робимо щось для того, аби наші ветерани почувалися комфортно і знали, що вони захищені.

‒ Очевидно, що складно постійно викладатися на 100%. Як реабілітовуєтеся самі?

‒ Коли починаємо роботу на тренінгах, я пишу такий лозунг: добре попрацювати і навчитися. І коли я працюю з нашими ветеранами, не знаю, хто більше отримує ресурсу: чи вони від нашої науки, чи я, захоплюючись ними. Бо вони дуже світлі люди. Напевно, це той фактор, що є для мене ресурсом, дає змогу ліпше зрозуміти хлопців і ще більше зробити для них і їхніх родин. Не можу передати ті емоції, які нас усіх переповнюють після тренінгу. Ми за три дні стаємо родиною. Вони розкриваються, ми маємо дуже великий рівень довіри. А згодом бачимо, що в людей змінюються на краще родинні стосунки, що вони починають розуміти один одного. Одна жінка на тренінгу казала чоловікові, що й не здогадувалася, як багато він пережив. "Ти у мене Герой!" ‒ каже. А він червоніє і відповідає: "Та який я Герой! Я звичайний…" Цього не побачиш в кіно і не прочитаєш в книжках. Це щире життєве спілкування і є найкращою духовною реабілітацією.

Розпитувала Леся Басараб. Газета ВО "Свобода"