ВО "Свобода"

ENG

10 березня
Спалахи про Івана Миколайчука від Марії: Народитися ‒ полюбити ‒ померти
Спалахи про Івана Миколайчука від Марії: Народитися ‒ полюбити ‒ померти

Миколайчук ‒ це вічна весна, бо весна ‒ це любов.

Марія Миколайчук

Весна дарує нам не лише оживлення природи, вона приводить у нашу культуру унікальні особистості: Лесю Українку (25 лютого), Михайла Вербицького і Володимира Івасюка (4 березня), Тараса Шевченка (9 березня), Володимира Вернадського (12 березня), Хведора Вовка і Августина Волошина (17 березня), Василя Липківського, Василя Симиренка, Максима Рильського, Ліну Костенко (19 березня), Івана Мазепу (20 березня), Миколу Лисенка (22 березня), Миколу Сціборського (28 березня), Миколу Міхновського (31 березня) та ін… То чи оживлення це тільки природи? Ні. Таки Духу людського та оргії Вічности…

Мчала до Києва 3 березня записувати "Велич особистости" про нашу убиту Весну ‒ Володимира Івасюка: 24 квітня вийшов із хати, 18 травня знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. 22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка у Каневі, притомний Львів під пильним оком КГБ хоронив Івасюка на Личакові. Усі думки були в його Долі як символі українського шляху ‒ постійно розстрілюваної української Весни.

Телефон плямкав повідомленнями. Одне мимохіть відкрила. Там незнайома пані Тетяна писала про народну артистку України Марію Миколайчук, дружину нашого видатного актора, з якою варто було б зустрітися…Я саме в цю мить читала про те, як Іван Миколайчук рятував Володимира Івасюка від переслідувань начебто за "повалення" Лєніна у Кіцмані, коли хлопці-бешкетники, серед яких і Володя, ненароком почепили "вождеві" каптура на лису голову ‒ і той звалився на землю… Ось він, нарешті, зачинатель нашого теперішнього свободівського лєнінопаду.

Миколайчук, що вже був добре знаний і старший від Володі всього лиш на 8 років, ходив по владних кабінетах та просив, аби не псували хлопцеві долі видатного музиканта. Долю вирішили не псувати, а просто різко ВБИТИ у час найвищого злету. Коли Івасюк приїздив до Києва, то телефонував відразу до Івана і казав, що він вже тут. На що той відказував: "Коли ти тут, то чому ще не тут?". Натомість Миколайчука убивали поволі: роль за роллю, фільм за фільмом, сценарій за сценарієм, а потім взагалі викреслили з творчого і публічного життя. Під час зйомок фільму "Анничка" (1968 р.) звинуватили в "націоналізмі"; у фільмі "Білий птах з чорною ознакою" (1971) не дали ролі націоналіста Ореста, а тільки комуніста; після фільму "Пропала грамота" відлучили від творчого процесу взагалі, викреслюючи прізвище з більшости знімальних груп; фільм "Тіні забутих предків" (1965) заборонили до показу; режисерський фільм "Вавилон" (1979) покромсали до недогарків, таке ж зробили з глибочезним філософським задумом про найбільше щастя ‒ повернення додому ‒ фільмом "Така пізня, така тепла осінь" (1981), а найулюбленіші Маріїні "Небилиці про Івана", що написані на прохання маленької небоги, дозволили тільки за рік до смерти, коли 45-річний геній через страшну хворобу розпочати зйомки вже не зміг. І чого ж така війна з митцем, про якого Юрій Іллєнко на знімальному майданчикові "Тіней" вигукнув: "Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!"? Бо це війна з Українською Національною Ідеєю. А вона у силі нашої культури як основних кордонів нації та найпевнішого подання себе у світі. Іллєнко називав Миколайчука людиною ПРИРОДИ з глибочезним корінням, а отже, силою.

Отож їду в Києві на вулицю Івана Миколайчука, щоб зустрітися з Його ЩАСТЯМ ‒ Марічкою Миколайчук. Незугарна, совдепівська і страшна багатоповерхівка, довкола москвоязичіє і симптоматичні бабушкі, чоловіки яких як окупанти приїхали в Україну розстрілювати нашу культуру. З однією із таких доводиться їхати впритул у ліфті: вона висловлює претензії, бо начебто ліфт на мить зупинився через шалик моєї колеги, що застряг межи дверима…Чемна українка просить вибачення. Я внутрішньо паленію і люто думаю про цю діяметральну різницю між чемним українцем і хамом-московитом не лише в ліфті…

На дверях більше ніж скромного помешкання світової слави МИТЦЯ ‒ Лелека ‒ цей стрижень фільму "Білий птах з чорною ознакою": "Станеш ти, ‒ прорік Бог, ‒ птахом білим з позначкою чорною. Поки не визбираєш зі світу весь бруд, не поверну тебе на людину… І відтоді ходять лелеки по багнах, по смітниках світу і нищать зло, яке самі розпустили…". А з кімнатки виходить, ніби зранена птаха, з милицею пані Марія. В голубих очах тонни добра, в кутиках уст іскринки білого сміху. Маленька, схилена, закутана в харизму свою і мужа. Заходимо в кімнату, заселену портретами Миколайчука, в кімнату зупиненого часу і знайденої суті життя…

Пані Марія, або Мицька, як ніжно кликав її Іван після епізоду з кицею-мицею, яку рятувала Марічна на залізничній колії, світиться ЖИТТЯМ Івана. Познайомилися в Чернівецькому театрі ім. Ольги Кобилянської і закохалися з першого погляду. "Він глянув на мене серцем. Я відповіла тим самим". По тому одна просвітлена пані сказала Іванові, що проживе 25 літ… Не смів перепитати про конкретне значення отого "проживе", з тремом пережив своє 25-ліття… Вже коли не мав свого голосу, тільки шепотів, викликав Марію до себе дзвіночком, попросив, аби вона нахилилася над ним і сказав у серце: "Сьогодні наш день. Ми прожили разом 25 років". Тоді, за миті до смерти, відкрився сенс тих слів. Пані Марія ніколи не забуде цього поцілунку щастя на порозі смерти у 25-ліття спільного кохання: "Цей поцілунок був і гарячий, і холодний…неземний, не передати ні у відчуттях, ні словами". Подумалося, що найсвятіша здатність людини полягає у вмінні кохати, тобто жити життям іншої людини. Якщо Небо дарує такі почуття, то його план щодо місії людини на цій землі основною мірою здійснено. І нема більшого болю як втрачати цей найважливіший дар життя, видертий із тебе живого.

У кімнаті, де ми сиділи, невеличке ліжко. Власне те, де в тяжкій хворобі перебував Маестро. Пані Марія розповідає, як потойбіччя застигало в його погляді і як вона намагалася виривати його з того стану, переносячи у реальність: "Я взяла Його на руки. Він був невагомий, легенький…і несла в іншу кімнату, щоб відволікти телевізором. Він, побачивши, своє відображення в дзеркалі, сказав, що вже недовго йому, Іванові, зосталося…". Проте живі Його фільми, сценарії, ролі і велика українська культура, що мала через його постать та його поліфонійну діяльність унікально символічне і доглибне втілення. Він був великим і неповторним у великому й малому. Якось Його майбутня теща, яку він ще до одруження з Марією став називати мамою, пригостила його помаранчею. Він уперше бачив цей диво-плід і взявся їсти його, наче яблуко. На це майбутня теща зауважила, що треба відділити дольки…Але Іван мав свою відповідь: "Я звик так їсти…". Оцей гонір карпатський і гострота слів, оцей свій шлях і своя природа були матрицею його життя. Саме це в ньому так ненавиділа совєцька окупація і саме через це вела війну з його сліпучим талантом. Він не міг уподібнитися до когось чи чогось, бо самобутність була короною його долі. Цю його неперевершеність та питомість актриса Л. Кадочнікова (Марічка із "Тіней забутих предків") вкладала в російське слово "потрясающій" і все емоційно повторювала його при матері Івана. Мати ж дивувалася: "А чого ж то його так трясе та й трясе…".

Я запитувала у пані Марії, чи усвідомлювала мама, яке диво-Івана привела у світ: "Сповна аж тоді, коли бачила, як багато людей приходило до нього, особливо здалека, і коли Івана не стало". У цьому скрито ще одну таємницю природи: кожному при генієві судилася своя роль у його Долі, і роль родини ‒ це наче фортечні мури. Там, у цій родинній фортеці, він набирався сили і саме з тої фортеці ніс у широкий світ нашу глибочезну культуру і традицію. Пані Марія згадувала, як то природно було в селі на знак привітання цілувати руку старшого, незалежно чоловік це чи жінка; як обов'язково чоловік при зустрічі, вітаючись, злегка підносив над головою капелюха; як не можна було відмовити предобрій бабусі пані Марії, коли вона готувала гостинці для молодят, а Іван посмів наполягати, що не вільно брати ще щось у цієї святої людини…

Всі ці великі знаки малих епізодів нашого українського етикету він перелив у свою творчість, що виїдала очі ворогові. "Як багато він би міг зараз створити, коли не треба озиратися на ідеологічну цензуру…", ‒ казала пані Марія. Думаю, що зараз була б цензура убивчо витончена, ліберальна, а заздріть ‒ ще чорніша, бо Його культурна самобутність аж ніяк не вписана в космополітизацію та угодовство сучасних вітрів псевдокультури. Власне, з огляду на те роль Миколайчука як українського культурного феномену лише зростає, а не просто посідає дуже значне місце в українському бутті. Тоді йому до паспорта навіть в українській частині записали прізвище в цілком змосковщеній формі Ніколайчук. Він вибухав і протестував проти цього глуму і все підкреслював, що він Миколайчук. Тепер це прізвище тиражували б латиницею і подавали б ці графічні переверти як доленосне входження в Европу…Себто боротьба за нашу природність і самобутність триває в особливо витіюватих формах і Миколайчуків шлях для нас сьогодні ‒ і урок, і компас.

Прийшовши в гості до Юрія Іллєнка, він на дверях його щойно отриманого помешкання написав вислів зі спільного для них сценарію фільму "Білий птах з чорною ознакою": [i/]"Дзвони дзвонарю. Буде світанок чи ні, то не наше діло. Наше діло дзвонити"". Оце і є програма для нас нині. А ще він, коли вже сили не мав говорити, кликав дзвоником свою пресвітлу Марію, аби лиш була з ним у їхньому великому коханні…І вона була, є і буде. Бо він так наказав.

Така у нас була розмова з Марією Миколайчук у морозний передвеснівок : про любов, про щастя, про боротьбу і про життєсмерть: "Іван поважав і любив смерть як найглибинніший сенс життя. Життя без смерти не буває. Смерть надає життю краси і снаги" (Юрій Іллєнко). Юрій Іллєнко відійшов у вічність у день уродин Івана Миколайчука 15 червня. Іван загасав сонцем разом із природою у серпні. Але невмируще життя суджене для їхньої творчости, бо "ніхто сам для себе не живе, ніхто сам для себе не помирає".

Ірина Фаріон, доктор філології, професор