ВО "Свобода"

ENG

26 жовтня
Мирослав Симчич: Без націоналістичної влади не буде Української держави
Мирослав Симчич: Без націоналістичної влади не буде Української держави

Розмова з легендарним "Кривоносом" ‒ відважним сотенним УПА.

Напередодні Святої Покрови, дня Українського козацтва і 75-ї річниці створення Української Повстанської Армії, приїжджаємо в Коломию на Івано-Франківщині, щоб зустрітися з легендарним українським повстанцем Мирославом Симчичем. Попри поважний вік (у січні панові Мирославу виповниться 95 років!) і нелегке життя ‒ з переслідуваннями, тортурами й ув'язненнями ‒ сотенний Кривоніс сповнений молодечим запалом, завзяттям, наснагою до боротьби та дивовижною внутрішньою силою. Він уважно стежить за сучасною політичною ситуацією в країні, вболіває за долю Української держави і своїм прикладом й підтримкою надихає новітніх націоналістів до боротьби.

"СЬОГОДНІ УКРАЇНА в дуже критичному положенні, ‒ роздумує пан Мирослав. ‒ Всі президенти, які були, ‒ нічого не варті, бо були не українські. Від цього керівництва я також не надіюся нічого доброго. Сподіваюся, що на наступних виборах наш народ врешті вибере такого президента, як треба ‒ українського націоналіста Тягнибока. Бо порядної української держави не буде доти, поки не будуть націоналісти при владі. Отак до держави ми дійшли, але, як бачимо, утримати її не легше, ніж було здобути. Назва є, а змісту українського нема. Маю ще велику радість з того, що три націоналістичні партії тепер об'єдналися ‒ то ще більша сила. А народ завжди йде туди, де бачить силу, підтримує того, хто сильний. Досі підтримували тих кандидатів, які здавалися найсильніші. Та тільки ці "найсильніші" нічого нам не принесли українського, хіба чужинське. А от це об'єднання націоналістів, думаю, зможе нарешті щось змінити.

…Взагалі я ніколи не відчував розчарування. Завжди стримівся, стримлюся і до посліднього віддиху стримітимуся до боротьби, до здобуття чогось кращого. А в боротьбі не завжди бувають успіхи ‒ трапляються й невдачі. Однак ми ніколи не повинні падати духом, але продовжувати боротьбу. І навіть, наприклад, якщо після Порошенка ми не виберемо нашого президента, все одно треба боротися. В нас є багато партій, але толку ніякого від них нема. Тому треба діяти так, як "Свобода" ‒ по всіх областях йти до народу й пояснювати, що і як робити. Показником того, що націоналісти діють правильно, є те, що сьогодні "Свобода" має досить серйозну підтримку на сході. А захід без сходу самостійної України не виборе ‒ тут замало сил. Та й тільки політичним способом не здобудемо держави ‒ треба братися за зброю, зміцнювати армію і боротися за Україну. Бо з Москвою ніколи дипломатичним шляхом не домовимося, вони вміють брехати ліпше всіх. А для цього треба об'єднувати всю Україну".

Про приклад повстанців та перемогу над Москвою

"Боротьба вояків УПА дає дуже багато прикладів сучасним українським воїнам. Це передусім віра в перемогу й нестримне бажання до боротьби, адже дух армії ‒ це і є її перемога. Крім того, вояки мають бути стійкими і витривалими до останнього ‒ ніколи не можна подаватися назад. Ви добре знаєте з історії, що УПА боролася довгі роки після війни, наші люди й тоді вмирали за Україну. І новому поколінню треба усвідомлювати, що ніколи не треба падати духом, коли є якась невдача. Треба аналізувати причини невдачі і більше її не повторювати, а боротися далі. Щоб не ждати, що хтось нам щось принесе. Бачимо, що навіть Америка, на яку багато сподіваються, дає хіба чимало обіцянок, але жодного літака, жодної балістичної ракети… А слова ‒ це полова. Нам треба реальна поміч. І союзників насправді ми сьогодні не маємо ніде. Тому треба підіймати свій народ і опиратися на нього. Ніхто нам не поможе, як не поможемо собі самі.

Як можемо перемогти москалів? Наведу вам приклад Фінляндії, на яку напала Москва. Що таке Фінляндія ‒ жменька людей. Але які вони були мужні й витривалі! На початках війни москалі розіслали усюди пропагандистів, які розказували про слабкість фінів і силу Москви, обіцяли їх за тиждень шапками закидати. Минув тиждень, потім рік, а москалі втратили мільйони людей, а скільки ранених і калік ‒ досі точно невідомо. А нас, українців, щонайменше 40 мільйонів, ми можемо створити сильну армію, яка дасть москалям в лоб так, що вони ніколи не встануть.

Також вважаю, що нам треба якнайскоріше організувати атомну бомбу. Маємо для цього розумних людей, фахівців, навіть свій уран ‒ тільки бомби лишилось зробити. Бо москаль боїться тільки довбні, ніякими дипломатичними тактиками з ним нічого не досягнеш. Москва досі кожен день нас вбиває ‒ сподівається, що виб'є якнайбільше активних, а ті, що лишаться, мовляв, самі здадуться. Тому нам залишається хіба вибрати президента-націоналіста, сформувати національно свідомий уряд, організувати потужну армію і дати москалям так, щоб більше не встали. Це єдиний вихід. І як будемо сильні, то вони будуть нас боятися і врешті дадуть нам спокій. Тільки треба невпинно боротися, діяти і не чекати чиєїсь ласки. Будемо мати волю, державу і добре життя тільки тоді, коли самі собі будемо робити добро".

Про націоналістичне виховання і діяльність в юнацтві ОУН

"Мій дядько Гриць (Григорій) Васильович Голинський був командиром Гуцульського куреня УСС (розстріляний більшовиками 1941 року, ‒ ред.). Він мене виховав з малого, хоч рідко бував дома, бо його часто арештовували. Також я ходив до "Рідної школи" ‒ за Польщі були подекуди такі українські школи, де виховували молодь в українському дусі. Ото мене мій дядько і школа виховали й історії научили. Коли ми в школі вже дійшли до вивчення Хмельниччини, я тоді й скипів душею і тілом, ще тоді стримівся бути козаком. Малим хлопцем постійно думав, коли буде війна, щоб я йшов бити москалів, поляків і всіх, хто окуповує нашу землю і мучить наш народ. Тож мої націоналістичні погляди виходять з родини і зі школи.

Ще за перших більшовиків я попав в молодіжне крило ОУН. Тоді в школі я мав друга, дядько якого ‒ Негрич Дмитро Миколайович на псевдо "Мороз" ‒ був районним провідником ОУН. І цей мій друг включив мене в юнацьку організацію, де була дівоча і хлопчача мережі. Там я взяв собі псевдо "Кривоніс". Колись мені попалася книжка "Рубікон Хмельницького" (автор Юрій Косач, ‒ ред.). І там йшлося про дуже активного, розумного й ідейного козацького полковника Максима Кривоноса. Він мені з тієї книжки дуже сподобався, і я взяв собі таке псевдо.

Поки я ходив до школи в селі, то був рядовим юнаком, вивчав історію та військові вправи ‒ все те, що було в програмі ОУН. А коли після восьми класів я здав екзамен і вступив в архітектурний технікум у Коломиї, то вже дістав завдання організувати в ньому юнацьку мережу ОУН. Відтак мав організувати жіночу мережу ОУН у Яблунівському районі. А я часто з Коломиї приїздив додому, то й організував в своєму селі жіночу мережу, бо чоловіча вже була. Отакий мій скромний внесок у нашу підпільну працю за часів більшовицької та німецької окупацій".

Про боротьбу в лавах УПА

"У 1943 році, як тільки почали організовувати армію, я кинув технікум і пішов в УПА. Тоді ОУН закликала брати в лави армії передусім фізично здорових та інтелектуальних людей, які були б основою війська. У Коломийській окрузі тоді було сформовано 16 сотень з особовим складом не менше ніж 200 чоловік. То треба було чимало підготованих кадрів. Наприклад, коли литовці, латиші чи поляки організовували свої збройні сили, то в них були старі кадри, бо вони раніше мали свої держави. А в нас такого не було, хіба трошки січових стрільців. Тому мусіли організувати старшинські школи, щоб було кому потім вчити хлопців, набраних до сотень. Тож коли почалася загальна мобілізація, нас готували на майбутніх військових командирів у такій старшинській школі. Тобто всіх, хто мав середню освіту, організували в старшинську школу і дуже добре вивчили ‒ ми за п'ять місяців вичерпали програму важкого трилітнього навчання. З січових стрільців у нас був комендант нашої школи полковник Стефанович, який служив в австрійській армії. Він нас так добре вишколив, давав нам такого жару, що багато хто не витримав. А хто витримав ‒ дістав добру науку і практику. Досить непогано вишколювали і три викладачі з совєтської армії, які дезертирували й попали до нас ‒ Лісовий, Степовий і Омельченко.То були їхні псевда, прізвищ ніхто не розсекречував, бо ж їхні родини були на сході.

Після закінчення школи нас розіслали по сформованих сотнях, і я спочатку попав у Буковинський курінь, де став командиром оперативно-пропагандистського відділу, в якому було 67 стрільців. Потім мене перевели в Івано-Франківську область і, за свідоцтвом зі старшинської школи, десь на пів року поставили чотовим. Згодом я став заступником сотенного Мороза, а після його смерті ‒ сам очолив сотню. Власне коли Мороз упав, я був зі своїм роєм у рейді на Городенщині над Дністром ‒ ми готувалися до зими, мали завдання обійти та вивчити терени, поспілкуватися з людьми та зрозуміти, до кого, коли і як зможемо зимою зайти. Поки я звідти вернувся, тут убили сотенного, а сотню передали Підгірському. Але він сотні не вдержав ‒ напала велика група погранвійськ і сотня не встояла, розійшлася, але здаватися ніхто не пішов. Коли ж я вернувся, мене викликав окружний провідник ОУН Борис і дав завдання зібрати сотню, що я і зробив. Після того я ще два роки провоював в УПА…".

Про більшовицькі арешти й десятки тюремних років

"Я попався більшовикам 4 грудня 1948 року. Тоді ми вже не могли зимувати в лісі цілим табором, хоч людей у сотні було вже не 200, а лише сімдесят з лишком. Треба було знайти місце, щоб перезимувати. А більшовики якраз використовували несприятливі для людини ситуації ‒ сніги, морози, дощі. Тому ми вирішили сотню поділити на рої і шістьма групками забункеруватися на зиму. Коли групи вже були приготовані до зимівлі, я ходив і перевіряв, як хто підготувався, чи достатньо хліба, одежі, бензину тощо. Адже завжди треба знати, що в твоїй громаді діється.

У таких переходах ми використовували передусім кліматичні умови ‒ ішов сніг і мені якраз було добре ходити від групки до групки. Бо зробити слід означало провалити весь бункер, всіх людей і самого себе. Тоді звечора був добрий снігопад, але серед ночі вітер зупинився, сніг перестав йти, а я був лише з одним стрільцем. І ми вирішили зайти до знайомих людей перечекати, поки буде погода, щоб можна було йти далі.

Хто тоді нас продав ‒ не можу точно сказати… З хатніх ніхто не міг продати. Але тоді якраз була надійшла тієї господині племінниця і нас застала. Вона побула трохи і хотіла вертатися додому. Я їй заборонив. Але господиня хати казала, що то своя дитина, що за неї ручається і гарантує, що дівчина не донесе. На просьбу господині я і відпустив її. І десь так через години дві після того, як вона пішла, нас оточила оперативна група. Нам залишалося хіба приймати бій. О першій годині по обіді ми прийняли бій і вели його до шостої години вечора. Нас було двоє, а їх 39 ‒ я порахував, коли вже зв'язаного по руках і ногах мене везли на машині. Вони хотіли нас взяти обов'язково живими, але ми не здавалися. Тоді вони запалили хату разом з нами. Хата горіла, але ми відбивалися до останніх набоїв. Як більшовики почули, що ми вже більше не відстрілюємося, послали дядька з сусідньої хати, щоб витягнув нас на сніг. Бо дах вже згорів, у вікна зайшов дим і ми ним вже позадихалися. Як довго ми лежали на тому снігу ‒ не знаю. Але коли ми опритомніли, то вже були міцно зв'язані. Тоді нас закинули на машину і повезли спершу в район, а потім в область. А там ‒ слідство, суд… Нам дали по 25 років і 5 років обмеження прав. Той хлопець, що був зі мною, не вижив, бо був ранений.

Перше слідство тривало п'ять місяців, мене весь час допитували, тортурували. Їм не залежало на мені, бо я вже був у їхніх руках. Їх цікавили ті, що на волі. Більшовики розпитували про все, хотіли, щоб я розказав, хто що робив, хто помагав повстанцям, де криївки, які вказівки керівництва були на майбутнє тощо. А я не розказав нічого. Під час закінчення старшинської школи ми присягали, що в полоні не маємо ніякого права сказати ворогові правду. Я присягнув не сказати жодного правдивого слова, так і не сказав, хоч мене тортурували, аж непритомнів. Я багато витерпів, багато здоров'я там лишив. Мій товариш, який помер, також нічого не сказав. Коли я відбув перший термін ув'язнення і звільнився, мене питали, куди поїду жити. Але одразу попередили, що в країни Балтії, в Гродненську область Білорусі і в західноукраїнські області в'їзд категорично заборонений. Тоді за своєю духовною наснагою я вибрав Запоріжжя, але сказав, що хочу поїхати туди, бо там багато заводів і зможу знайти роботу. Там я познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Раїсою.

Але через 15 літ знайшлося багато свідків тих повстанських подій. Бо коли я попався в 1948-му, то нашого дядька не можливо було заставити щось розказувати більшовикам. А вже через роки знайшли 16 колишніх учасників нашої сотні, які вже все розказали ‒ спасали своє життя. І мене за тими матеріалами знову арештували й два роки і три місяці вели слідство. Обіцяли тоді мені багато, лиш би я все розкрив ‒ вони знали, що я знаю більше, ніж ті, що їм давали свідчення. Більшовики казали, що я добрий командир, пропонували вибрати собі сотню якнайкращих солдатів, закінчити в Москві академію, знищити разом підпілля і бути в них великим чоловіком. Я від тої ласки відмовився, і мене судили другий раз ‒ дали ще 15 років. Загалом я відсидів від дзвінка до дзвінка понад 32 роки, бо мене ще потім три рази в таборі судили.

Найскладніше в тому всьому було мати здоров'я, щоб все витримати. А всі ті перешкоди на нашому шляху ми завжди перемагали. Кожен з нас старався зробити більше, ніж міг. І ні голод, ні холод, ні облави не ставали нам на заваді. Доказом того, що я кажу правду, є те, що УПА існувало ще багато років після війни. А попробуй в такій системі, як московсько-більшовицька, втриматися! І якби я міг щось у житті змінити, то, маючи весь той досвід, я б ще довше пробув в УПА…".

Розпитувала й записала Ярина ТЯГНИБОК