ВО "Свобода"

ENG

13 жовтня
"Били по голові так, що досі не розумію, як пам'ять зберегла…"
"Били по голові так, що досі не розумію, як пам'ять зберегла…"

Журналіст часопису поспілкувався з легендарною повстанкою Ганною Зеленою ‒ зв'язковою Клима Савура.

У селі Скулин, що на Волині, здається, немає жодного мешканця, який би не знав, де господа Ганни Зеленої. Зрештою, впізнати оселю цієї легендарної жінки легко. Я здогадуюся про це ще на під'їзді ‒ на її подвір'ї височіє невеличкий флагшток з українським двоколором…

ПЕРЕДУСІМ жінка ві­­­дома як зв'язкова командира УПА-Північ Клима Савура (Дмитра Клячківського) та непримиренна противниця "совєтського міра", який сьогодні трансформувався в "рускій". На її долю випало багато… Ще дитиною втрачає батька і брата, неповнолітньою потрапляє до рук сталінських катів, які запроторюють її в Луцьку тюрму (потім були Харківська та Новосибірська). Зрештою опиняється в Норильському виправно-трудовому таборі, де зазнає важкого поранення під час відомого повстання.

Цього року Ганні Йонівні випов­нилося дев'яносто, але все, чого зазнала, досі живе в ній оголеним нервом. Розповідає про своє минуле зі сльозами на очах, роздумує про майбутнє з запалом у кожному слові. Каже: "Тільки ступить Путін на нашу землю, нікого не пожаліє. Всіх молодих і старих вишле у табори, а кого не зможе, то знищить. Не пожаліє ні жінок, ні дітей. Натомість заселить сюди москалів".

В одному бараку тіснилося дев'ятеро людей

У сім'ї Абрамчуків, з якої походить пані Ганна, було троє дітей: вона (наймолодша), сестра Марія та брат Данило (найстарший). Уважно вслухаючись у її розповідь, розумію, що Абрамчукам ніколи солодко не жилося. Ще в довоєнні роки доводилося важко працювати, а в перші роки Другої світової на фронті гине Данило, який на той час мав уже четверо дітей.

У 1942-му німецькі окупанти прийшли у Скулин і дотла спалили село. Так вони мстилися місцевій боївці під проводом Дяченка (Сергій Дятел), яка не дала польським шуцманам з німцями пограбувати людей.

"Я тоді на ровері їхала, ‒ згадує пані Ганна. ‒ У мене ще таке сідло було стареньке, шнурками перев'язане. Бачу на конях 11 німців. Але, думаю, тікати не можна. Нас тоді вчили, що як їх зустрінеш, то треба одразу думати, що їм збрехати.

Під'їжджаю до них, а вони всі в рукавичках таких шкіряних, на гарних конях. Коли ж зобачили моє сідло, то як зачнуть сміятися. А я до них: "Добрий день". З ними тоді був поляк-перекладач. "Дзень добрий, дзень добрий, ‒ каже. ‒ Ґджє іджєш?" Відповідаю, що їду по бабу, бо сестра дитину родить. Ото вони мене й не чіпали. Сказали, аби хутко забиралися.

А я тим часом приїхала у штаб і розказала, що біля чорної клуні бачила стільки-то німців. Хлопці зразу зіскочили. Догнали їх, розоружили… То потім ті німці привезли броньовик, який давай снарядами по селу".

У згарище перетворилася і хата Абрамчуків. Батько Йон Якович, не довго думаючи, копає барак, аби було хоч десь прихиститися. У тій землянці нараз тулилося одразу дев'ятеро людей: Ганна з сестрою Марією, батько з матір'ю, їхня невістка та її четверо дітей.

Дуже хотіла бути кравчинею, а стала підпільницею УПА

Від барака Абрамчуків до найближчої землянки повстанців було не більше ніж п'ять кілометрів. Пані Ганна каже, що вперше познайомилася з "лісовими хлопцями", випасаючи корів. Їй тоді стало цікаво, як там у них. Почала підкрадатися, аж раптом зачула крик: "Стій! Куди йдеш? Лягай, бо буду стріляти!".

Зрозуміло, що дівчинка тоді дуже злякалася, але відчула й дитиняче обурення. Думала: "Чого він так до мене? Мої ж батьки їм хліб дають, масло, молоко. Якось одна повстанка до нас навіть одяг приходила прати". Словом, лежала вона отак у траві, поки не прийшов односелець Василь і не підтвердив вартовим, що дійсно знає дівчину.

Спочатку повстанці до неї приглядалися. Особливих доручень не давали. 14-річній Ганні подобалося до них приходити. Там були швейні машинки, а дівчині дуже вже хотілося стати кравчинею. Тоді про повноцінне навчання у школі навіть не йшлося. Ото жінки-підпільниці і вчили її того ремесла. Разом з іншими дівчатами збирала полотно, різала його, зшивала і робила повстанцям бинти. Каже, найперше, що собі зшила, був мішечок, аби гриби збирати.

Крім того, у повстанців був майданчик для верхової їзди. Пані Ганна згадує, що якось захотілося їй покрасуватися, що вміє верхи їздити ще й через балки стрибати, і попросила дати коня. Виявилося, що Ганя проворна, спритна, а головне ‒ відважна вершниця. Їй вдалося зробити три повні круги, подолавши усі перешкоди.

Мала довгі коси, у яких проносила грипси

Кмітливу 14-річну дівчинку відправили на вишкіл в так звану "Золоту роту" (охороняла відділи штабу, входила до складу сотні Мазепи, ‒ ред.). Завдяки тому, що дівчина мала довге густе волосся, повстанці отримали змогу підтримувати між собою зв'язок. Вони робили маленькі грипси, які Ганна вплітала собі у коси. Ще їх називали штафетами ‒ коротенькі записки часто на цигарковому папері. Дівчині їх читати було заборонено.

Згадує, як ледь не щодня проходила пішки по 20 кілометрів із грипсами у волоссі. Тоді ще не усвідомлювала до кінця, наскільки то було небезпечне завдання.

"Боялася, що злапáють (зловлять, ‒ ред.), але, слава Богу, до такого ніколи не доходило. Якби мені зараз купу золота давали і наказали нести записки, то я би сказала: "Не треба мені золота. Відчепіться від мене!". А тоді… Сотник по плечі поплескає, по голові погладить, і я вже нічого не боюся. Кажу вам так, як воно було".

Ганна Йонівна жодного разу не порушила наказу. Втішала себе думкою, що таки скоро навчиться шити і зможе допомогти сім'ї. Лише признається, що дуже боялася різноманітної лісової дичини, адже подеколи доводилося ходити і по ночах зі зробленим батьком факелом у руках.

Як під кулями везла "кабанів"

З кожним днем повстанці все більше починали довіряти малій Гані, а її відважної вдачі просто годі було не помітити. Одного разу командир Дяченко доручив Ганні "просте" завдання: попросив дівчину перевезти на підводі в ліс двох прикритих соломою кабанів. Розповідає Ганна Йонівна про ту пригоду з блиском в очах:

"Бачу здалеку, що коні запряжені стоять. Я в пшеницю сховалася і тихенько крадуся. Біля воза чоловіки зі знайомими дівчатами про щось говорять. Я тоді випросталася і до них на весь голос: "Слава Україні!". Дяченко засміявся і каже: "Ганю, сідай на фіру, але добре вприся ногами. Веземо під соломою двох забитих кабанів. Мусиш через переїзд їх доправити. Тримайся міцно! Можуть стріляти, але ти не зупиняйся".

Той переїзд власовці охраняли. Вони то розходилися, то знов сходилися, аби покурити. Хотіла якраз у той момент, коли вони розійдуться, між ними проскочити. Я кіньми добре вміла управляти. Рушила. Під'їжджаю до того переїзду, чую: "Стой!", ‒ і кулі по боках тільки "фіть-фіть". Я ногами вперлася і вперед. Не оглядаюся. Зараз не знаю, чи то точно по мені цілилися, чи то вони з нашими хлопцями перестрілювалися.

Ту фіру я доправила до наших. Коли вернулася додому, там вже чекав Дяченко на коні. Каже до мого тата: "Ваша Ганя нас дуже виручила"".

На щастя, жодна куля не зачепила дівчину. Тільки наступного дня вона дізналася, що на підводі під соломою насправді були не кабани, а два вбиті повстанці, яких побратими хотіли гідно поховати.

Присягу приймав сам Клим Савур

Юна підпільниця зарекомендувала себе якнайкраще: усі завдання виконала, нікого не здала. Тож одного дня її посадили на підводу та, нічого не пояснюючи, повезли в урочище Пович у Скулинських лісах. Зустріла прибулих дружина Дяченка, яка й повідомила, що "дівчину хоче бачити великий начальник", і повела у хату.

Всередині сидів невідомий чоловік, який наказав повстанцям принести стяг та тризуб. Після цього Ганя склала присягу, ставши повноцінною повстанкою. Того самого дня їй дали псевдо "Гива", що означає "верба". Незнайомим гостем був не хто інший, як полковник і головний командир УПА-Північ Дмитро Клячківський, більше відомий як Клим Савур.

Тоді ж у Скулинських лісах починаються облави на повстанців і безвіс­ти зникає її батько, хоч він і не був напряму втягнутий у підпільну роботу. Один з учасників підпілля на псевдо Комарик вбив його, і Ганна довго не могла зрозуміти, чому.

Біда прийшла тоді, коли Волинські ліси почали наповнювати "червоні партизани". Боячись за власні сім'ї, деякі повстанці почали переходити на їхню сторону. А дехто в лавах повстанців вже давно був завербований спецслужбами Сталіна, деморалізуючи їх. Отаким і був той псевдосотник УПА Комарик з с. Колодниця Ковельського р-ну ‒ він організував спецбоївку під маскою УПА, яка грабувала і вбивала цивільне населення. Одного разу Комарик завітав до батьків Ганни і під дулом пістолета змусив її батька піти з ним, щоб "показати дорогу".

Згодом цю спецбоївку українські повстанці відшукали по її кривавих слідах. Дяченко особисто вбив сонного Комарика в селі Черемошно (за 10 км від Скулина, ‒ ред.).

Здала дівчину її ж односельчанка

У рідну оселю Ганна приходила хіба з настанням сутінків, та й то дуже рідко. Під час одного такого візиту у двері постукали енкаведисти. Мати лише встигла борщу налити доньці, як п'ятеро чоловіків з собаками ввірвалися у хату. Кажуть до Ганни: "Ви арештовані!". Далі на неповнолітню "Гиву" чекало справжнє пекло.

Вона все відмовлялася говорити, мовляв, нічого не знає. Утім сексотка, яка її видала, була зі Скулина і сказала москалям, що дівчина ‒ зв'язкова в повстанців (згодом зрадницю також заарештували і та навіть дістала на п'ять років більше каторги, ніж Ганна). Щоб вивідати хоч якусь інформацію про "лісових хлопців", чекісти застосовували найжорстокіші методи: били дерев'яними молотками, затискали пальці у дверях та запихали під нігті голки. У Луцькій в'язниці до зовсім юної Ганни застосовують ще й електричний струм.

Коли жінка розповідає про ті часи, її очі ніби затуманюються від сліз. "Били по голові так, що досі не розумію, як пам'ять зберегла. Я тоді просила, аби мені просто дали вмерти". На медичну допомогу невільниці сподіватися не могли, виходжували одна одну.

Після новосибірської тюрми жінок вагонами-телятниками відправляють на Південний Сахалін, але тамтешній начальник табору не захотів їх приймати, сказав, що заслабкі, а йому потрібна рабсила. Потім прибули у Красноярськ, а вже звідти їх повезли в Норильський табір.

Завдяки меткій руці та ясному оку в таборі Ганна також стала зв'язковою ‒ кидала записки, які прив'язували до камінця з мотузкою. Пишається, що жбурляла найдальше та найвлучніше за усіх. Під час Норильського повстання розривна куля пройшла навиліт через ногу і таз, якраз тоді, коли волинянка перекидала записку про спільні дії у чоловічий табір.

Дивом залишившись живою після такого важкого поранення і з "принизливим" тавром бандерівки, Ганна Зелена повертається в рідний Скулин. Але й на цьому її драматична історія не завершується.

Після того, як у 1956 році народжує дочку Галю, її звільняють з роботи і разом з немовлям та старою матір'ю відправляють у п'ятирічне заслання на Дніпропетровщину. Там вона працює дояркою. На щастя, голова колгоспу був людина співчутлива і, зваживши на те, що жінка доглядає малу дитину і стару маму, та ще й сама часто хворіє (давалися взнаки каторжні роботи в Сибіру), пошкодував волинянок і відправив достроково назад у Скулин.

Ганна не покидає рідне село і дотепер. Сама працює на городі, порає в хаті, що, як і господиня, ‒ хоч старенька, але ще досі міцна. Каже, якби була молодша, то воювала б зараз на сході України. Цього року 90-літню ветеранку Ганну Зелену навіть вшанували відзнакою ВРУ "За заслуги перед українським народом". Утім, на запитання "Чи допомагає влада Героям своєї країни?" відповідає не вельми радо, мовляв, і ображати нікого не хоче, але й дякувати особливо немає за що.

Спілкувався з повстанкою Ігор ХРИПЛИВИЙ