ВО "Свобода"

ENG

4 жовтня
"У селі неодмінно має бути підприємництво, ініціативні люди, які щось виробляють…"
"У селі неодмінно має бути підприємництво, ініціативні люди, які щось виробляють…"

Ян Квілінський так облаштовує свою Дібрівку, аж туди хочеться переїхати.

Неподалік від Миргорода на Полтавщині є село Дібрівка ‒ унікальне тим, що там розташований один з найбільших українських кінних заводів, на якому навіть виготовляють легендарний кумис. Унікальне воно ще й тим, що очолює Дібрівську сільську раду чи не наймолодший сільський голова в Україні ‒ свобободівець Ян Квілінський має 27 років. А що водночас має ще й багато відваги й ентузіазму, то й популярності, доброї репутації набуває…

Отже, спілкуємося з Яном Квілінським про успіхи і те, як їх досягти. До речі, до підпорядкованої йому сільської ради, крім самої Дібрівки, належить ще ціла низка дрібніших довколишніх сіл.

"ЯКБИ Я НЕ БУВ членом "Свободи", якби не Революція Гідності, то не було б у мене, мабуть, мотивації йти на цю посаду. Знаєте, багато людей стояло на революційних барикадах, але потім більшість відійшли в бік і сказали "новій" владі, що от тепер робіть ви, але вже тільки так, як ми хочемо. А так не буває. Я тоді зрозумів, що треба хоч щось робити самому чи бодай щось почати, а тоді прийдуть інші і зроблять ще краще. Але головне ‒ не довіряти давнім злодіям робити те саме. А в нас після революції так і вийшло.

Сам я перед тим, як стати сільським головою мав невеличке фермерське господарство ‒ моя родина й тепер його тримає. Тож з матеріального погляду я, звичайно, втратив більше, ніж набув. Бо це така посада, що коли ти не крадеш, то нічого не заробиш, а часто ще й самому доводиться вкладатися. Але водночас роблю добру справу, та й досвід здобув цінний, тож не жалкую.

У мене більшість друзів ‒ зі "Свободи", сам я до націоналістів прийшов у 2009 чи 2010 році. Відтоді бачу, як політична сила розвивається, і то еволюційним методом, а не накачуванням грошей. Партія росте й змінюється відповідно до того, як змінюються до неї вимоги. Після так званої поразки на виборах до парламенту ми потихеньку знову здобуваємо посади, виконуючи реальну роботу, а не просто критикуючи інші політичні сили. Я от бачу, як мої друзі-націоналісти, з якими працюю вже роками, здобувають щораз більше досвіду, кваліфікації, і так зростає політична сила.

Щоправда, моя належність до "Свободи" навряд чи суттєво вплинула на вибір моїх односельців. Село ‒ це особливий простір. І коли люди вибирають собі сільського голову, то їх політичні партії цікавлять набагато менше, ніж конкретна особистість. Тут важливо, чий ти родич, що ти робив, з ким товаришуєш…".

Що вдалося зробити

"Я просто не уявляв, що ця посада дає такі можливості. Скажімо так: я думав, що можна зробити 10 одиниць чогось, а насправді можна зробити сто одиниць. Проблема хіба в тім, що просто не вистачить апарату й часу. Що маю на увазі: у сільського голови такі самі повноваження, як у міського, але міський має на виконання своїх ідей, задумів, проектів цілий величезний виконавчий апарат. Тим часом у нас у сільській раді є я, бухгалтер, землевпорядник, секретар і спеціаліст ‒ загалом п'ятеро на все про все. Тобто сільські ради мають зараз багато повноважень, але їм не вистачає бюджету і рук.

Я став до роботи, коли саме трохи змінили прибуткову частину сільського бюджету, тож у мене реально з'явилися певні можливості працювати. Почали ми з невеличких проектів, наприклад облаштували дитячі майданчики, перебудували у школі спортивний зал, замінили вікна в школі, в дитячому садочку, поставили тридцять лавочок, працевлаштували багато людей через громадські роботи, зокрема розчистили величезні площі заростів. Це, до речі, цікава тема. Адже такий інструмент доступний усім сільським радам, але далеко не всі ним користуються. Отож, центр зайнятості (біржа праці, як ми кажемо) дає скерування на те, щоби людей, котрі перебувають у них на обліку, працевлаштовували в сільській раді виконувати некваліфіковану роботу, тобто косити, пиляти, рубати… Ми торік працевлаштували так 16 чоловік і мали чудовий результат: величезні площі витягли з запустінь і руїн. Це фактична робота і водночас заробіток людям. У селах же є дві найбільші проблеми: величезна купа не робленої роботи і величезна кількість безробітних. А ці ж два мінуси коли додати, то можна дістати добрий плюс. Звісно, людей треба і мотивувати.

Наша сільська рада також спів­працює з нашим величезним державним підприємством ‒ кінним заводом. Це бюджетотворча структура ‒ там близько 130 робочих місць. У спів­праці в нас виходить дуже багато гарних справ. От торік ми реконструювали систему освітлення й електричного опалення в будинку культури, хоч загальна вартість робіт була чималенька ‒ тисяч 160.

А ще цього року нам вдалося виграти конкурс на встановлення спортивного майданчика й футбольного поля зі штучним покриттям 22 х 42 метри. Це профінансує область і район. Окрема вдячність за сприяння нашому Анатолію Ханкові, заступникові голови Полтавської облради, ‒ без нього б не вдалося домогтися в селі будівництва вартістю понад мільйон гривень, на котре село не тратить своїх бюджетних грошей. Це буде справді повноцінне футбольне поле. І воно, безсумнівно, потрібне. Коли є школа, то неодмінно має бути обладнане добре футбольне поле. А в нашій школі навчається 120 діток, та й ми недалеко від курортного міста Миргород, і сама Дібрівка ‒ туристична точка, куди постійно їздять люди з миргородських курортів, і тому молодь наша не квапиться покидати село. Тож ми знаємо, про кого дбаємо. І якщо по Україні є чимало зовсім депресивних сіл, то наше не таке.

Загалом мені дуже подобається дбати про спорт у нашому селі. На сьогодні маємо школу з боротьби, цього року мені вдалося встановити добрі спортивні майданчики для тренувань (турніки, бруси), купили спортивний інвентар ‒ різні штанги, гирі, гантелі. Як тільки з'являється змога, я намагаюся вкладати в спорт, бо це однозначно розвиток дітей, турбота про них.

Розробили ми ще й кілька парків. Вже наступного року плануємо в одному з них поставити ліхтарики і зробити там вай-фай зону. Це ж насправді така проста річ, за яку сільська рада заплатить мізер, але ж уявіть, як то буде чудово, коли в центрі села буде вай-фай зона з лавочками, з дитячим майданчиком. У селі часто вважають, що парку не треба, от, мовляв, вийди собі на вулицю та й гуляй. Та ж ні, і в селі має бути місце відпочинку. Зараз, до речі, будуємо й поле для пляжного волейболу.

Починаємо й будівництво дороги, хай не дуже великої ‒ там 650 метрів, ‒ але для села це дуже важливо, особливо, коли зважити на те, що доріг тут не будували вже зо 30 років. Наступного року в нас у планах велике будівництво водогону".

Про ОТГ

"Влада зараз розповідає, що таки буде об'єднання, а коли села об'єднаються в територіальну громаду, то там і пропаде таке поняття, як сільський голова. Тобто я, мабуть, буду останнім головою Дібрівки.

У контексті цього об'єднання я б говорив про різні проблеми. Наприклад, що стосується такої глобальної проблеми, як утилізація твердих побутових відходів, то для одного села з одним бюджетом вона фактично неподоланна. Десь, звісно, може комусь пощастити з якимсь додатковим фінансуванням, але загалом одна сільська рада не може з таким впоратися, бо на це потрібні великі гроші, зокрема на обладнання, на оплату роботи комунальників. А от коли буде ОТГ, в якій співпрацюватимуть вже, скажімо, 5-6 сільських рад, тоді вони спільно можуть з таким завданням впоратися.

Але є й інші питання, які дуже цікавлять людей: а хто, наприклад, буде розпорядником бюджету? От зараз це сільська рада, а коли вони об'єднаються з іншими, то розпорядником буде лише одна з них, а всі решта будуть стояти в черзі. І це викликає сумніви й недовіру. Я як тільки починаю про це говорити зі своїми людьми, то вони фактично протестують проти ОТГ. Тим більше тепер, коли бачать, що в їхньому селі нарешті щось міняється на краще. Вони бояться і просто просять: "Ви ж там не об'єднуйтесь, у вас все так гарно вдається…" Але, думаю, дійде до того, що нас ніхто й питати не буде".

Війна

"Зараз на території моєї сільської ради є 18 учасників бойових дій, вони отримали й відповідні посвідчення. 15 з них торік (стільки їх тоді було) отримали свої земельні ділянки, і то коштом сільської ради. Тобто ми заплатили за виготовлення всіх документів, вояки взяли на руки вже готові папери. А також кожен наш учасник бойових дій дістає грошову допомогу від сільської ради. Торік це було 2, 5 тис. грн, цього року ‒ 2 тис. Ще по одній тисячі гривень всі учасники бойових дій отримують на свої рахунки до Дня козацтва. Це ніби дрібниці, але для сільської ради, якщо їх є майже двадцять чоловік, це суттєві видатки. Та попри все, соціальна програма в нас добре розроблена, зокрема отримують грошові виплати чорнобильці, маємо ще кілька учасників Другої світової війни, тож і їм помагаємо. Є ще програма й для онкохворих. Слава Богу, ще не було у наших поранень, не було смертей…

Волонтерство на нинішній час вже перестало бути хаотичним мейнстрімом. Ще коли я тільки ступив на посаду, то ми весь час збирали й возили продукти, не раз вантажили машину картоплі, закруток… Цей процес уже став організованим, може, навіть професійним, з чіткою логістикою розподілу коштів. Наприклад, у нас у школі волонтери проводять ярмарки, збирають кошти і передають тим організаціям, з якими співпрацюють, чи одразу пораненим у госпіталі".

Секрет успіху

"Життя села, очевидно, відрізняється від життя міста, але все одно в селі неодмінно має бути підприємництво, підприємства, ініціативні люди, які щось вробляють, щось продають, працевлаштовують інших ‒ отоді в селі є життя. Бо коли в ньому є один фермер, а всі інші без роботи, то село починає поступово занепадати. Я от маю чудові приклади, як мої знайомі ‒ є сировари, є ковалі ‒ провадять по селах чудову й успішну підприємницьку діяльність, і такий класний бізнес розгорнули, що годі й повірити. Тож, переконаний, не треба людям чекати, що їм щось хтось готове привезе чи перевернеться там фура з золотом. Мають шукати способів і розвивати підприємництво, від того, зрештою, залежить і бюджет села.

А ще можна дуже гарно облаштовувати різні туристичні атракції. От нам пощастило ‒ маємо наш кінний завод, і всі, хто приїжджають у Миргород, не­одмінно хочуть побувати й у Дібрівці. Тож коли село має хоч щось таке, що можна розвинути і на що люди приїдуть подивитися, то це однозначно треба робити".

Натхнення

"…Люди ж у нас не тільки в селі байдужі і зневірені, вони тепер по всій країні такі. Але є й інша категорія ‒ наша молодь. І коли я сам часом маю якісь сумніви, то йду в школу ‒ маю там таку собі молодіжну раду. То чудові, цікаві старшокласники, долучаються до нашої ради також кілька людей понад 20 років, і в них усіх стільки ідей, а часом такі оригінальні, аж мені здається, що дорослі до такого просто не додумалися б! Вони мене надихають".

Юлія ДЕМБОВСЬКА. Часопис "Свободи"