ВО "Свобода"

ENG

9 вересня
Денис Поліщук: Де б я не був, завжди залишатимуся українцем
Денис Поліщук: Де б я не був, завжди залишатимуся українцем

Розмова з хлопцем з Канади, який пройшов війну.

і мріє повернутися на Батьківщину.

Сьогодні дуже багато молодих українців у пошуках кращого життя виїжджають за кордон. Країною можливостей для них є зокрема Канада, куди перші наші земляки емігрували майже 130 років тому. Проте там, за океаном, є інші молоді українці, які навпаки прагнуть повернутися на Батьківщину й розбудовувати Українську державу. Один із них ‒ майбутній політолог і французький філолог, прихильник ВО "Свобода" і боєць "Карпатської Січі" Денис Поліщук, знаний серед побратимів під псевдо Канада.

- В КАНАДІ я вже 17 років, ‒ розповідає Денис. ‒ Приїхав з сім'єю, коли мені було шість. Прижитися було досить складно, хоча мову вивчив десь за пів року ‒ у такому віці це легше. Але переміна всього мені давалася дуже складно, я довший час дуже сумував за Україною, за бабусями і дідусями. Навіть пам'ятаю, як перед від'їздом склав план, що заховаюся на горищі від батьків і вони будуть змушені мене там покинути, бо їм треба на літак. Також пам'ятаю, як дідусь сказав моїй старшій сестрі, щоб ніколи не забувала свого коріння, роду і країни. Мені такого не казали, бо я був доста маленький, і всі думали, що точно асимілююся. Але я, донині не знаю чому, відразу побачив, що в Канаді не моє середовище, і вирішив, що хочу залишатися українцем. До того ж дома ми розмовляли українською, майже одразу налагодили контакти з місцевою українською діаспорою, неподалік від нашого дому знайшли українську церкву, де я прислуговував при вівтарі. Потім я ходив до української недільної школи і брав активну участь у житті української громади. З часом, коли вже була можливість, я часто влітку навідував в Україні своїх родичів.

‒ Чому Ти вирішив приєднатися до націоналістів? І як в Канаді знайшов "Свободу"?

‒ Родина мого дідуся по батькові з Уманщини була розкуркулена. На очах у мого дідуся (йому було 5-6 років) розстріляли його сім'ю, і ще тоді він сказав, що в компартію вступати не буде. І хоча за своє життя він обіймав досить високі посади, але партійним так ніколи й не став ‒ це була його принципова позиція. Він завше переймався долею України. Мій другий дідусь також був великим патріотом. Пам'ятаю, коли в мене почали виникати питання про те, хто такий Бандера, я спитав про це саме в дідуся. І він відповів, що про Бандеру кажуть багато ‒ хто хороше, хто погане, ‒ але він боровся за Україну, тому був правильною людиною. Тобто певні ідеї супроводжували мене впродовж життя, але до націоналізму я почав іти все-таки сам.

Не маю права бути членом української партії, тому вже шість років я офіційно прихильник "Свободи", навіть спеціальну заяву колись написав. У 2010 році мій товариш розказав мені, що в Україні є одна дуже правильна політична сила ‒ "Свобода". Раніше я вже чув про неї, бо завжди цікавився історією та політикою. Тоді я почав стежити за діяльністю об'єднання в новинах, читав партійний сайт і врешті вирішив, що це саме та політична сила, яка відповідає моєму світогляду й тримає правильну політичну позицію. З того часу я сповідую націоналістичний світогляд і постійно асоціюю себе зі "Свободою". У Канаді, до речі, як і в Україні, щодо "Свободи" поширюють дуже багато дезінформації, щоб дискредитувати нашу політсилу. Як правило, люди не мають жодних конкретних аргументів проти націоналістів, говорять загальними фразами, сто разів почутими, і навіть не замислюються, чи це відповідає дійсності.

‒ Як сталося так, що за тисячі кілометрів від стабільного канадського побуту Ти приїхав в Україну, щоб воювати на передовій?

‒ Ще до війни, під час Революції Гідності, я взяв академвідпустку в університеті, придбав квитки до України, але через певні родинні обставини не зміг поїхати на Майдан. От і відчував провину за те, що мене, українського націоналіста, не було на українській революції. Особливо після перших жертв на Майдані, які мене дуже вразили. Коли ж почалася війна, мене постійно бентежило те, що хтось боронить мою землю, поки я відсиджуюся за кордоном. Я не мав права нічого не робити. Ще й подумав собі, що колись, дасть Бог, мої діти та онуки запитають мене: де ти був, коли на нас напали москалі? Єдина відповідь, за яку мені не було б соромно: я поїхав на війну боронити свою країну. Хоча було багато причин та аргументів залишитися, але я прийняв таке рішення і завдяки партійним зв'язкам знайшов "Карпатську Січ" та вступив до її лав.

Перший раз я потрапив на фронт випадково. Тобто я свідомо їхав на війну, але не думав, що потраплю на передову вже першої ж доби. Мені треба було добратися до Курахового, і я поїхав з побратимами-свободівцями, які на чолі з тодішнім головою свободівської фракції в Київраді Петром Кузиком везли на передову волонтерську допомогу і потім заступали там на бойові позиції. Отак я потрапив до найгарячішої тоді точки фронту ‒ в Піски, куди приїздив щомісяця впродовж півроку у 2015-му з волонтерською допомогою і залишався там хоча б на 10-12 діб на службу. З формою мені спершу допомогли побратими, згодом таки придбав свою. І хоч тоді в мене не було жодної військової підготовки, на нульовій лінії оборони мене дуже швидко всього навчили, я освоїв усі потрібні навички.

Страшно було в першу ніч, коли почався артобстріл, нас трохи трясло, а я мав вперше виходити на позицію. Заспокоїв себе, одягнув амуніцію, взяв ріжки для зброї та все потрібне і без вагань переступив поріг. Як тільки вийшов під відкрите небо, в якому наді мною літали кулі і снаряди, страх немов рукою зняло. Тоді також зрозумів, що зробив все, що від мене залежало, а далі ‒ довіряю своїм уже досвідченим побратимам, які знають, коли і які команди давати, а я можу в міру своїх знань їх виконувати. Звісно, потім були ситуації, коли переживав і за себе, і за своїх побратимів, але рушійний був той перший момент.

Тоді всю лінію фронту щовечора обстрілювали, ворожі диверсійно-розвідувальні групи постійно намагалися прорвати оборону, точилися запеклі бої. Були моменти, коли здавалося, що нам усім уже небагато залишилося, але якось Бог від того вберіг. Іноді, якби ворог знав, хто стоїть на тих позиціях і які в нас можливості, то почувався б, напевно, набагато сміливіше. Але ми робили все, що від нас залежало, і я пишаюся своїми побратимами. …Звісно, доводилося стріляти, і є докази, що я робив це влучно. І з цим аспектом війни в мене нема проблем, позаяк знав, що то ‒ ворог, який прийшов зі зброєю на мою землю вбивати мій народ, моїх побратимів і мене, знищувати мою державу так, як він робив протягом понад 300 років.

‒ Чи важко було повертатися з війни до звичного цивільного життя?

‒ Коли перебуваєш на війні, швидко адаптуєшся до тих нелюдських реалій. Значно складніше повертатися з передової до нормального життя, де бути таким, як раніше ‒ майже нереально. Адже сама служба дуже відбивається на психіці, на характері людини. Багато речей починаєш по-іншому розуміти й сприймати. Коли я повернувся, мені почали снитися дуже реалістичні криваві сни про війну, і я кілька діб не спав, щоб виснажити себе і міцно заснути. А ще, наприклад, коли грався з псом у парку і він забігав у високу траву чи кущі, перша думка, яка виникала підсвідомо, була вважати на розтяжки. А про це в цивільному житті зовсім не мав би думати, тим паче на іншому кінці світу. Війна завше залишається з тобою, особливо в наших українських реаліях.

Є таке поняття як універсальний ветеран ‒ не залежно від конфлікту, місця походження і проживання, страхи і хвилювання кожного учасника бойових дій, який повертається до цивільного життя, дуже подібні. Багато вояків самі не хочуть визнавати, що мають після війни якісь переживання, але, як показує світова практика, статистика й історія, це дуже велика проблема. І в Україні, на жаль, майже нічого не робиться задля підтримки наших ветеранів, а держава намагається вдати, що проблеми не існує.

Тут, у Ванкувері, я проходив програму ветеранської реадаптації "рівне до рівного", яку одна благодійна організація тепер хоче поширити і в Україні. Суть її в тому, що ветерани працюють і спілкуються між собою під наглядом кваліфікованих психологів і фактично допомагають один одному. Адже коли повертаєшся до буденного життя, то почуваєшся дещо чужим. Особливо, як бачиш столичних мажорів в дорогих ресторанах тоді, коли ризикуєш життям, а твої побратими гинуть. Це дуже деморалізує. Намагаєшся самому собі пояснити, що воюєш заради мирного неба над головою для інших українців. Але іноді самому дуже важко впоратися, тому коли спілкуєшся з тими, що пройшли подібний шлях і розуміють тебе якнайкраще, почуваєшся вільно і можеш допомогти їм і собі водночас. Такі програми справді дієві, тож сподіваюся, що в Україні функціонуватиме щось подібне.

‒ Як сьогодні, на Твою думку, можна виграти і завершити цю війну?

‒ Потрібно змінити владу. Надіятися на те, що на цьому етапі нинішня влада олігархів почне діяти кардинально по-іншому ‒ безглуздо. Можновладці говорять багато про міжнародні санкції щодо Росії, а самі досі не припинили торгівлю з нею, ще й не розривають дипломатичних відносин. Не роблять вони цього, позаяк мають свої бізнесові інтереси і прибуток від контрабанди. До того ж ворог, як я міг спостерігати на фронті, швидше дізнавався про дії нашої армії, ніж вояки ЗСУ отримували накази. Адже в Україні дуже багато кремлівських генералів, яких треба люструвати й очищувати лави української армії від ворожих агентів.

‒ Чому Ти хочеш з Канади, куди нині емігрує багато української молоді, повернутися в Україну?

‒ Мене дуже тягне до України, і я хочу, щоб мій рід продовжувався на рідній землі. Та й відповідальність відчуваю за те, щоб підняти нашу державу, зробити її успішною та комфортною. І я бачу в Україні перспективи. Хоч розумію, що вони довготривалі й одразу кардинальних змін не буде. Але я таки вірю, що Україна буде державою високого рівня. Для цього мені, сподіваюся, вдасться поєднати особистий досвід, освіту, знання й світогляд, аби зробити для мого народу і держави те, чого я прагну. І не варто забувати, що гурт добре організованих людей може змінити світ. Як показує історія, так завжди було. Розумію, що тут, в Канаді, мені було дещо легше і стабільніше жити, але я хочу повернутися в Україну, жити на своїй землі й робити ту справу, якою справді щиро переймаюся.

Розмовляла Ярина ТЯГНИБОК. Часопис ВО "Свобода"