ВО "Свобода"

ENG

10 серпня
Олександр Солоненко: Об'єднавши зусилля військових та добровольців, українці здатні за 2-3 тижні дати відсіч ворогові
Олександр Солоненко: Об'єднавши зусилля військових та добровольців, українці здатні за 2-3 тижні дати відсіч ворогові

Уродженець Рівненщини, очільник Корецької районної "Свободи" 48-річний Олександр Солоненко не захотів стояти осторонь московсько-української війни. З перших її днів разом з побратимами-волонтерами заходився формувати 10-й батальйон територіальної оборони на Житомирщині. Опісля пішов добровольцем у протитанковий дивізіон 59-ї мотопіхотної бригади. Хоча службу в ЗСУ уже завершено, та боротьба воїна триває і, як сам каже, триватиме до самої перемоги. Наразі продовжує свої ротації на схід разом з бійцями ДУК "Правий сектор".

Ми вже публікували інтерв'ю з паном Олександром у нашому часописі. З того часу минуло майже півтора року війни. Цікаво, які зміни відбулися за цей час і в регулярних, і в добровольчих комбатантських формуваннях країни… Розпитуємо й про настрої українських захисників, адаптацію до цивільного життя та можливі сценарії розвитку подій на Донбасі.

‒ Пане Олександре, чому після служби в ЗСУ пішли далі воювати?

‒ Причин одразу декілька. Найперше, що на цій війні воюють і гинуть молоді хлопці, а я вже старший ‒ мене не шкода. По-друге ‒ назріла така потреба. Є гарне гасло у десантних військ: "Ніхто, крім нас". Якщо хочемо змінити країну, то кожному потрібно почати з себе. Кожен особисто повинен долучитися до творення та оборони держави. Хтось з великих сказав: "Нація житиме доти, доки живуть чоловіки, готові за неї битися".

Я не маю права когось судити, але ті, що кажуть: "От прийдуть танки під наші хати, тоді й підемо воювати", ‒ дуже помиляються. Вони то підуть, але ж треба усвідомлювати, що й Донбас ‒ це теж наша земля, а Україна ‒ один великий дім. Не маємо права віддати навіть шматочка цієї землі.

‒ Коли повернулись зі сходу у глибокий тил ‒ чи важко було адаптуватися до цивільного життя?

‒ Насправді адаптація ‒ досить складна штука. Після боїв нерви трошки не на місці. Крім того, на війні призвичаюєшся висловлювати свою думку різкіше, ніж у цивільному житті; звикаєш, що тебе розуміють з півслова. Тож коли після перебування на фронті говориш, наприклад, з дружиною, то наче наказ їй віддаєш, і коли тебе щось перепитують, це одразу починає дратувати.

‒ Багатьох хлопців, які бачили війну на власні очі, нервує, що цивільні переймаються більше безвізом і курсами валют, ніж протистоянням з одвічним ворогом ‒ Москвою. У Вас через це не виникало таких емоцій?

‒ Є такі емоції, чому ж ні. Це одна з причин, чому повернувся на схід. Для багатьох війна вже стала звичною… Ніхто не хоче думати про війну, багатьом байдуже. Живеться, то й живуть.

…Хлопці на фронті по-різному ставляться до такої інертності суспільства. Загалом розуміють, що таке збайдужіння зрештою таки мало настати. Проте люди все ж повинні відчувати, що в країні триває війна, а тому мусимо запровадити військовий стан. Тільки тоді всі працюватимуть для оборони, а інакше в країні пануватиме невизначеність. Ще поки не зрозумів, чи це велика ненавмисна помилка нашого державного керівництва, чи свідоме замовчування реальних проблем. Люди є люди, всі різні, але вважаю, що в цьому збайдужінні найбільше завинила влада.

‒ Як думаєте, на часі впроваджувати військовий стан?

‒ Абсолютно на часі. Війна триває. Аби її закінчити, маємо перемагати, а для цього потрібно, щоб на перемогу працювала вся держава. Зараз тягар війни ліг на плечі невеликого відсотка людей, а інші зайняті бізнесом та якимись незрозумілими речами. Формула має бути одна: всі для всіх. Тільки так переможемо в цій війні. Об'єднавши зусилля ЗСУ та добровольців, українці здатні за 2-3 тижні дати відсіч ворогові. Знаю, що є можливість воювати і перемагати, от тільки в нашої влади немає для цього політичної волі. Не лише я так вважаю.

‒ Не так уже й багато часу залишається до президентських виборів. Думаєте, наші політики здатні закликати до рішучих дій на сході заради власних рейтингів?

‒ З цією владою такий розвиток подій є малоймовірним ‒ вони для цього занадто боязкі. Дуже сумніваюся в рішучих діях Президента, як і в його наказі про наступ. Наші політики готові будь-що затягувати з розв'язанням цього конфлікту і розтягувати його, наскільки це буде можливо.

‒ А от з позиції досвідченого вояка, як вважаєте, якою має бути влада у країні?

‒ Перш за все, влада мусить бути українською. Їй має бути не байдуже до цієї землі. Керувати мають ті, що хочуть на цій землі жити і хочуть, аби тут жили їхні діти.

‒ Є якийсь спосіб привернути увагу цивільних до реальних військових дій?

‒ Як це зробити? Хм… Просто варто дати один раз спробувати. Інакше ніяк. Коли людина потрапляє на "передок", її свідомість одразу міняється, кардинально ‒ на 180 градусів. Тільки так, тільки особиста участь.

‒ Уточню. Змінює повсякденні чи конкретно націоналістичні орієнтири?

‒ Це правильне і цікаве уточнення. Націоналізм та Україна невіддільні і на "передку" ці поняття переплітаються особливо тісно. Мало хто з атовців, пройшовши горнило війни, не став патріотом своєї держави. Мабуть, одиниці лишилися, що дотримуються інших поглядів.

‒ Ви добре пам'ятаєте 2014-15 роки. Як з того часу змінилося ставлення цивільних до військовиків?

‒ Ставлення до військових змінюється так само, як і до самої війни. Цивільні стали більш інертними. Конфлікт занадто затягнувся. Скоро за протяжністю його можна буде прирівняти до Другої світової. Людям починає здаватися, що так воно і має бути.

‒ Знову тепер маємо так зване "хлібне" перемир'я. Чим насправді для хлопців, які воюють, є оці перемир'я?

‒ Треба вміти вчитися. Скільки б оцих перемир'їв не було, результат буде завжди один. "Мінськ-1, 2, 3", "Хлібне", ще якісь перемир'я, вони ‒ неефективні. Як казав Бісмарк: "Не варті навіть того паперу, на якому написані". Будь-якій угоді з москалем гріш ціна. Люди далі гинуть. Пропадають наші найкращі воїни.

‒ Вас і Ваших побратимів не охоплює розчарування через оці постійні "перемир'я" та щораз глибшу інертність співвітчизників?

‒ Так, дехто розчаровується. Можливо, ця затяжна війна ‒ складний політичний хід, аби позбавити нас будь-якого бажання воювати. Поки що не можу це стверджувати на сто відсотків. Що стосується мене, то у своє коло спілкування я добираю лише тих людей, які дійсно люблять Україну. Такі не розчаровуються. Вони готові будь-коли, будь-де і скільки буде потрібно воювати за свою землю. Люди загартувалися, зміцніли не лише тілом, а й духом.

Користуючись нагодою, хочу передати вітання усім націоналістам: нашим свободівцям, "Азову", "Правому сектору"… Ви ‒ справжні чоловіки. Мої вам шана і подяка.

‒ Як волонтер і боєць, оцініть зміни у матеріальному забезпечені наших військових.

‒ Ставлення до забезпечення змінилося. Логістику також налагодили. Що стосується одягу, взуття і харчів, то з цим ще можна миритися. Проблеми у вчасності постачання запчастин, а також зі своєчасністю заміни та ремонту амортизованої зброї. Також не завжди є достатньо пального, аби виконувати бойові завдання.

У частин, які стоять на передку, слабо з технікою. Вона ж також зношується і потребує капітальних ремонтів. Не робиться так, що командир підрозділу дав заявку, мовляв, нам потрібно те й се, і йому все доставили. Потрібно залучити купу зв'язків (як в ЗСУ, так і особистих), виклянчувати ту техніку. Це дуже допікає. Виходить, що в країні війна, а командир підрозділу випрошує так, наче це потрібно особисто йому.

Анонсовані Порошенком новенькі БТРи можуть бути хіба в підрозділах Нацгвардії в третій лінії оборони. А от на "передок" позганяли увесь мотлох. Це ще отой совковий підхід до війни. Вважається, що під час удару цю техніку зімнуть, тому в першу лінію ставлять те, чого не шкода. Думають більше про залізо, ніж про людей. Сподіваються, що коли першу лінію знесуть, то вже наступні будуть воювати. Та я дуже сумніваюся, що, крім батальйону Кульчицького, ще якийсь батальйон Нацгвардії активно включиться у боротьбу.

‒ У яких сферах цивільного життя можуть себе зреалізувати хлопці, які повертаються з війни? Маю на увазі їхні бойові навички…

‒ Якщо відверто, то навіть не знаю. Багато залежить від характеру, від того, якою людина була ще до війни. Хтось на фронті ламається, хтось, навпаки, загартовується. Можна спробувати себе в охоронних структурах, але простій людині дуже важко отримати ліцензію. Цими агенціями здебільшого керують старі мєнти. З атовцями вони зовсім не прагнуть співпрацювати. Можна відкрити свою справу. Чом би й ні?… Але знову ж таки, для цього потрібно пройти через серйозну бюрократичну машину. Рано чи пізно така ситуація може призвести до серйозного соціального вибуху.

‒ Які на сьогодні бачите варіанти розвитку подій на Донбасі?

‒ Складно щось прогнозувати. Зараз більшість хлопців, які воюють на фронті, схиляються до думки, що потрібно закінчувати цю війну. Не запустити конфлікт у такому стані, як сьогодні, а довести справу до перемоги. Щонайменше 80% вояків поділяють цю думку. Також важко спрогнозувати, які будуть наслідки, коли оцей запал хлопців пропаде намарно…

‒ На вересень заплановано масштабні військові навчання "Захід-2017" (російсько-білоруські військові навчання). Думаєте, для московських військових це квиток в один бік і вони залишаться в Білорусі?

‒ Думаю, що на 99% це буде квиток в одну сторону, а ці навчання не що інше як окупація російськими військами Білорусі. Далі уже на вибір… Важко спрогнозувати, на яку державу буде напад. Москалі прямо загрожують і Польщі, і країнам Балтії. За таких позицій їм також вигідно з двох сторін вдарити по Україні. Натомість у нас направду бракує сил охороняти прикордонні території. Але ж чи замислюється про це державне керівництво?..

Розмовляв Ігор Хрипливий. Часопис "Свободи"