ВО "Свобода"

ENG

10 березня
Галина Чорна і свободівський часопис. 11 років невпинної праці
Галина Чорна і свободівський часопис. 11 років невпинної праці

Чотириста тижнів або 2800 днів виходить часопис Всеукраїнського об'єднання "Свобода". Команда газети знаходить натхнення щотижня й не зупиняється на відпочинок навіть у найбільші свята. Впродовж одинадцяти років Галина Чорна керує процесом постійного пошуку інформації та її інтерпретації крізь призму українського націоналізму. Результат цієї роботи опиняється в руках людей, що купують газету, передплачують чи отримують із агітаційних наметів по всій Україні. Про те, як вдається не втомлюватися ‒ розповідає людина, яка зазвичай лишається з другого боку тексту.

Я пишу з п'ятого класу. Мама жартувала, що я це успадкувала від бабусі, яка мала шість сестер і дуже любила писати їм гарні листи.

Важливою подією стала перемога на обласній олімпіаді в десятому класі, коли мені подарували розкішний "Кобзар". Зберігаю його досі. Потім був факультет журналістики Львівського національного університету, потім потрапила в обласну газету "Молода Галичина", де писала на соціальні й людинозахисні теми. Об'їздила тоді пів України у пошуках цікавих багатодітних сімей. Захищала людей з малими дітьми, малозабезпечені родини. Зробила тоді чимало журналістських розслідувань екологічних катастроф, зокрема в Батятичах, Соснівці. Але чогось мені бракувало, як я потім зрозуміла ‒ політики…

У моєму домі, в моїй сім'ї завжди було багато політики

У мого дідуся Євстахія Івановича було, як ми його називали, "радейко" (радіо), по якому тоді, ще в совєцькі часи, слухав "Голос Америки". Потім з татом і мамою ці новини обговорювали. Мама жартувала, що кожне родинне свято перетворюється на політичний клуб ‒ закінчується обговоренням актуальних нових. Ми не казали тоді, звісно, що це політика, але ми цим жили і це були важливі речі психологічні, моральні для нашої родини. Я запам'ятала розповіді дідуся про період Голодомору. Вони з бабусею хоч і жили на Львівщині, але нещасні голодні біженці, які втікали зі східної України, найперше приходили в їхню хату на краю села. Люди, виснажені голодом, старалися збирати попід хати навіть те, що господині кидали курям. Бабця, коли навесні не було достатньо харчів, рвала лободу і варила великими баняками дуже смачну зупу, якою годувала людей.

Пам'ятаю і розповіді баби Теклі й діда Йосипа з боку родини мого батька. Вони жили в будиночку під лісом, і туди часто заходили повстанці. А якось до них прийшли енкаведисти і намагалися підкинути гільзу від автомата. Вочевидь, аби потім прийти з обшуком. На щастя, бабуся мала зірке око і встигла вигукнути: "пане, Ви щось загубили".

Галина Чорна
Галина Чорна

До знайомства з Олегом Тягнибоком ‒ не писала про політику взагалі

Зараз, озираючись на свій життєвий шлях, я розумію, що якщо людина чогось дуже сильно хоче, то Господь рано чи пізно їй це посилає. Тим особливим днем, який, власне, і привів мене до "Свободи", був сонячний листопадовий день 1990 року. Приїхала з якогось відрядження і єдина залишилася увечері в редакції, аби добряче попрацювати. Тут прибігає схвильований головний редактор і каже: "Хапай диктофон і хутко до мого кабінету, там прийшов народний депутат від СНПУ Олег Тягнибок і треба записати з ним інтерв'ю". Я, звичайно, обурилася, сказала, що працюю з соціальними питаннями і в мене купа роботи, але редактор навіть чути нічого не хотів. Тому схопила диктофон і побігла. На мій превеликий подив, розмова почала складатися, бо все, що розказував Олег Тягнибок, було ніби… знайоме. Він була чи не перша людина з царини політики, яка говорила те, що говорили і в мене дома. Вийшло цікаве інтерв'ю, і я почала стежити за СНПУ, а потім і за "Свободою".

Біля підніжжя Яворини вирішила вступити в партію

Страшенно переживала цькування партії в 2004 році після виступу голови Олега Тягнибока на Яворині. Мій журналістський досвід давав розуміння того, що це цькування абсолютно штучне й організоване з метою дискредитувати молодого і, як я вже тоді розуміла, перспективного політика. Десь у липні 2005 року зазирнула на націоналістичний сайт і побачила анонс, що "Свобода" знову збирається на Яворину. З чисто журналістської цікавості вирішила поїхати й собі, подивитися на власні очі, що ж там відбуватиметься. Вбралася ‒ за журналістською модою: вузенька довга спідниця, босоніжки з тоненькими пасочками. Я тоді просто не уявляла, що таке гора Яворина з її повстанськими перевалами…

Аби здолати Яворину, треба добрі чотири години йти крутими непростими стежками. Свою спідницю я, звичайно, одразу розірвала. Босоніжки порвалися десь на другій чи третій годині ‒ йшла боса в болоті ледь не по коліна. Адже в цей час над Явориною завше йдуть густі дощі, дороги розмиває. Це був великий стрес, але в той самий час я відчула величезну духовну наснагу. Свободівці, що йшли поруч, ділилися зі мною водою, яка там, на вершині, на вагу золота. Мої ноги були подерті до крові, і коли спускалися, багато хто допомагав, подавав руку. Пригадую, що серед цих людей я почувалася так, наче знала їх багато років.

Коли вже приїхала додому, випила чаю і трохи заспокоїлась ‒ налила велику миску перекису водню, запхала туди ноги і подумала, що маю вступити в цю політичну силу.

То був складний період для політичної сили ‒ період виборів 2006 року, коли "Свобода" не пройшла в парламент ‒ і мені дуже хотілося бути чимось корисною, підтримати цих людей. Відтак, оскільки "Свобода" отримала фракцію у Львівській обласній раді, дістала завдання робити депутатський вісник. А вже невдовзі у Наталії Панькевич, яка видавала тоді наш часопис, народилася донечка, і до мене перейшла всеукраїнська газета ВО "Свобода". Мені страшенно сподобалася ця робота ‒ робити першу масову націоналістичну газету. Я розуміла, що те, якою вона буде, ‒ залежить від мене і нашої команди. Тому можливість експериментувати і створювати нове ‒ надихала.

У 2008 році ми стали справжнім періодичним виданням

Сказати, що я настрашилася, коли Голова партії повідомив, що будемо виходити щотижня ‒ це не сказати нічого. Адже я добре знаю, що таке періодична газета ‒ який це масив роботи і відповідальність. Але працівники газети дуже активно мене підтримали і дуже тішилися. Пригадую, як я читала наші перші матеріали і зрозуміла, що людина, яка працює в націоналістичній газеті, має бути не просто добрим фахівцем, а ще й підкована ідеологічно, і що вона також має бути трохи аналітиком, трохи політологом, трошки політтехнологом, орієнтуватися в історії і культурі. Я тоді думала ‒ де ж мені взяти таких спеціалістів, якщо на цьому етапі я й сама не є таким спеціалістом. Єдиним виходом було вчитися. Ми запровадили щотижневі наради, на яких почали вчитися працювати… Подовгу проговорювали: що пишемо, як пишемо і чому. І кому це буде цікаво та потрібно. З якими людьми і про що будемо записувати інтерв'ю. Спочатку не все виходило. Але заступник Голови партії Леонтій Мартинюк та лідер "Свободи" Олег Тягнибок терпляче виправляли наші помилки, давали поради, ділилися своїм досвідом. З часом почало потроху вдаватися. Навчилися шукати актуальні теми. Поставили перед собою амбітне завдання ‒ дати позицію політичної сили з усіх важливих питань, показати, чим живуть націоналісти, які їхні цілі. Ми завжди підкреслюємо, що газету робить не тільки наш маленький редакційний колектив. Що це величезна колективна праця всієї політичної сили. Леонтій Мартинюк та Олег Тягнибок і понині переглядають фактично кожен номер часопису ‒ дають поради, допомагають. Я часто й сама дивуюся, що це не змінюється впродовж багатьох років…

І ось зараз у нас хоч і невеличкий, але дуже яскравий колектив. Леся Бесараб і Юля Дембовська ‒ за фахом філологи. Вони знаються на літературі, історії, працюють більше в гуманітарному, духовному напрямках. Юля "колекціонує" цікавих людей, Леся працює з соціальними темами, добре відчуває співрозмовника. Святослав Костюк часто пише політичну аналітику, йому вдаються дотепні, іронічні тексти. Ігор Хрипливий працює з економічною тематикою, в нього також надзвичайно реалістично виходять репортажі й інтерв'ю з бійцями російсько-української війни. Ярина Тягнибок-Трач також працює з історичними, політичними темами, часто пише про цікавих жінок-націоналісток з минулого, етнографічні матеріали. На наших нарадах бувають дискусії і навіть суперечки, але я з того тішуся, бо це означає, що працівникам їхня робота небайдужа…

Колись Юрко Михальчишин сказав: "Галю, газета ‒ це ж мартенівська піч, її не можна лишати надовго"

Дійсно, газета виходить постійно. І під час Різдвяних свят, і під час Великодніх та інших. Ми навчилися святкувати і паралельно працювати над номером. Газета ‒це своєрідний спосіб життя.

Галина Чорна
Галина Чорна

У нас нині є свої проекти, наприклад, ми записували серію інтерв'ю до ювілею "Свободи", аби показати, як створювалася і розвивалася партія. Ці матеріали цікаві не лише з партійної точки зору, але й тому, що за ними можна відстежувати політичну палітру того часу: які були політичні віяння у той важкий постсовєцький час творення державності. Пригадую, я так багато записувала тих інтерв'ю, що часом здавалося, наче то я сама два десятиліття тому сиділа разом із Анатолієм Вітівим та іншим нашим членством у тому львівському приміщенні й писала з ними партійну програму.

Важливий для нас був проект з висвітлення діяльності "Легіону Свободи" ‒ це десятки інтерв'ю з вояками-свободівцями, які ми друкували в кожному номері. Дуже цінні інтерв'ю, які ми писали просто з передової так, що чути було у слухавці і стрільбу, і вибухи. Є серія спогадів з Майдану, які ми записували в той час, коли штучно було поставлене питання "А де була "Свобода" на Революції Гідності?" Зокрема це розповіді очевидців, як народні депутати-свободівці 18 лютого захищали людей на Кріпосному провулку від нападів тітушок. І про трагічний день 20 лютого, коли Олег Панькевич, Ірина Сех, Руслан Кошулинський, Олег Осуховський та інші допомагали рятувати поранених у холі готелю Україна.

Я належу до тієї категорії людей, які не можуть жити без людей та спілкування

Коли я була депутатом обласної ради, то намагалася частіше зустрічатися з людьми, адже від них можна дізнатися щось таке, чого ти не можеш побачити сама і про що не можна прочитати в інтернеті.

Робота у Верховній Раді й у Львівській облраді навчила мене часто читати політичні тексти між рядками і більше розуміти ті чи інші політичні події.

Коли я після Майдану стала депутатом ВРУ, то розуміла, що в мене мало часу. Що, на жаль, не доведеться багато попрацювати у цьому скликанні. Адже ж навіть і "Свобода" зробить усе для того, щоб переобрати парламент ‒ аби з нього пішли регіонали та комуністи. Тож я хотіла спробувати за цей час максимально багато: написати законопроекти, виступати, вести прийоми громадян… Я дуже швидко ввійшла в смак депутатської роботи, бо відчула, що маю можливість впливати на життя в країні, пропонувати законопроекти, які можуть щось змінити. Зокрема, мене дуже цікавили законопроекти щодо інформаційного простору. Я тоді їздила на схід і бачила, що там немає як таких ні українських газет, ні телебачення, ні радіо. Я страшенно була здивована, що місцеві можуть дивитися тільки сепаратистські канали. Так само газети ‒ або сепаратистські, або завезені з Росії. Мене це обурювало, я намагалася втілити це в законах, над якими працювала. Однак мої законопроекти, як і багато інших свободівських, просто не вносили в порядок денний.

У ВР були й зворушливі моменти. Наприклад, коли наші депутати за одну мить скидали піджаки, коли треба було дати прочухана комуністові Симоненкові, який з парламентської трибуни зневажав українських вояків. Тоді я намагалася максимально передати свої емоції у матеріалах у газеті.

Іноді зустрічаю своїх знайомих, які кажуть: "Як же так, ти в "Свободі", а вона робила такі-то і такі-то помилки". Ми в газеті працюємо з ідеологічним матеріалом, і якісь помилки, якщо вони є, бачимо першими і, певно, краще за інших. Але я точно знаю, що наша політична сила є стрижнем української державності й суверенітету.

"Свобода" завжди мене захоплювала тим, що це партія живих реальних людей

Будь-де наші люди ‒ це як родина, яка допомагає, коли тобі потрібна допомога. До того ж "Свобода" ‒ це політична сила, яка в найважчих ситуаціях дивовижним чином вміє тримати удар. А помилки ‒ це нормально, коли ти рухаєшся вперед і торуєш дорогу, якою ще ніхто до тебе не йшов.

За ці 11 років я стала більш упевнена і спокійна щодо того, що ми робимо. Раніше після кожних виборів переживала, хвилювалася. Адже я бачила, скільки вкладено праці, скільки наші люди роздали матеріалів, скільки ходили по селах, стояли на наметах. А інші політичні сили просто мали купу грошей, і завдяки цим фінансам, потужній рекламі на ТБ отримали відповідні відсотки. Зараз же я відчуваю, що ми ‒ надовго. Хай би що там відбувалося ‒ наша політична сила відродиться, як Фенікс із попелу, і знайде в собі силу іти вперед.

Хочеться, щоб газета була літописом часу

Я рідко комусь у цьому зізнаюся, але сподіваюся, що десь через роки історики будуть гортати нашу газету і будуть вивчати за нею час і політичну палітру в країні. Тому намагаємося намалювати політичний, націоналістичний зріз часу. У нашому творчому доробку ‒ численні інтерв'ю зі знаковими постатями нашого часу. Назву бодай кількох: сотенний УПА Мирослав Симчич, друкарка УПА Дарія Малярчин, зв'язкова Романа Шухевича Ольга Ільків, лідер гурту "КОМУ ВНИЗ" Андрій Середа, фронтмен гурту "Тінь Сонця" Сергій Василюк, історик-москвознавець Ростислав Мартинюк та багато інших. Крім того, маємо інтерв'ю з цілою плеядою істориків, цікавих журналістів. Ми також ставимо за мету показати життя націоналістичної політсили та наші яскраві особистості ‒ і йдеться не лише про очільників обласних осередків та депутатів. Щораз намагаємося показати те, що відбувається в регіонах, і місію нашої політсили в тому краї.

Я завжди намагаюся сама побувати на знакових для партії акціях

Цікаво спостерігати настрої. Наприклад, на Марші націоналістичних політичних сил 22 лютого в столиці. На мою думку, заява про координацію зусиль між націоналістичними політичними силами викликала жвавий інтерес не тільки у суспільстві, але й у членства цих політичних сил…

Галина Чорна
Галина Чорна

Треба завжди бути завжди готовим до "чорнухи"

Коли партія робить якісь вдалі кроки чи цікаві проекти ‒ одразу починаються кампанія з дискредитації. Але за 25 років у нас уже, здається, виробився до цього очорнення своєрідний імунітет. Я вже не так нервуюся, коли десь вичитую цілковиту брехню про "Свободу", хоча складно не нервуватися, коли бачиш очорнення людей, яких знаєш багато років, які є твоїми побратимами. Адже сприймаєш це як критику себе особисто. Навчилась казати собі по-галицьки: все так не буде, і це мине. Відверто кажучи, я сподіваюся на те, що суспільство росте морально і скоро почне розуміти, де правда, а де відверта брехня.

Невдоволення спонукає рухатися вперед

Часто, коли тримаю в руках надруковану газету, думаю про те, що можна було зробити краще. Ось тут треба було взяти ще один коментар, тут ‒ додати ще інформації. У кінцевому результаті я таки трішечки незадоволена, але, зрештою, це те, що спонукає рухатися вперед, розвиватися і шукати.

Буває, що вся редакція втомлюється, але намагаємося підтримувати одне одного. Були якось вибори, ми здали на друк черговий номер, я їхала в маршрутці. Втомилася і думала про те, що хочеться великої відпустки, аби донесхочу походити десь по засніжених Карпатах… А потім дивлюся у вікно ‒ а там стоїть наш намет, наші хлопці-свободівці на шаленому морозі роздають свіжий роздатковий номер газети. І я тоді подумала, що цієї ночі я таки працювала в теплі, мала коло себе теплу каву, цукерок… Те, що ми робимо в газеті, ‒ це частина великої загальної справи. І ти розумієш, що цю газету будуть читати, з нею підуть до людей, пояснюватимуть якісь важливі речі. Все це дає силу, надихає, втома відходить і хочеться просто працювати далі.

Мрію видати художню книжку…

Мені часто бракує часу, аби вдосталь начитатися художньої літератури чи цікавих статей. Щось для душі часто читаю під ранок. Але все одно виношую мрію, що через багато років, коли я матиму багато вільного часу, а газету Всеукраїнського об'єднання "Свобода" видаватиме нова команда з талановитих журналістів, я втілю свою давню мрію і напишу книгу про політичне життя націоналістичної політичної сили. Я думаю, що пошпортаюся в закапелках пам'яті і знайду дійсно цікаву нову інформацію про нашу політичну силу, аби викласти її вже не в публіцистичному, а в художньому стилі. Це ‒ моя мрія, яку, сподіваюся, Господь допоможе мені здійснити. Тим більше, що я вже казала: якщо чогось дійсно хочеш, то рано чи пізно ти це отримаєш ‒ як нагороду за вірність і відданість мрії…

Катерина Серко