ВО "Свобода"

ENG

7 березня 2013
Мирослав Симчич: Люди ставилися до повстанців дуже прихильно. І завдяки цьому ми трималися…
Мирослав Симчич: Люди ставилися до повстанців дуже прихильно. І завдяки цьому ми трималися…

Життя подарувало можливість поспілкуватися із легендарним сотенним УПА, політв'язнем Мирославом Симчичем, якого справедливо називають людиною-легендою. У 20 років пан Мирослав, якому, до слова, нещодавно споруджено прижиттєвий пам'ятник у Коломиї, вже вишколював новостворену Березівську сотню та розганяв місцеві винищувальні загони, у 22 провів свій найуспішніший бій під Космачем. У січні Мирослав Васильович відсвяткував 90-річчя, проте у зустрічі нам не відмовив. Сприймаємо це інтерв'ю як унікальну можливість з перших уст почути історію про те, якою високою ціною українські герої виборювали теперішню незалежну Україну…

В оселі пана Мирослава та його дружини Раїси ‒ справжній музей. Невеличка кімната, у якій розмовляємо, ‒ вся обвішана фотокартками, картинами, дерев'яними різьбленими тарілками. Тут і унікальні партизанські фотографії (одна із них ‒ 1946 року), фото з табору і молодих років Мирослава та Раїси, і їхніх дітей та внуків у національних строях, і портрети Стуса, Шухевича, Лесі Українки, Івана Франка, портрети пана Мирослава та пані Раїси, у виконанні місцевого художника Романа Захарчука (до речі, він створив і пам'ятник Мирославові Симчичу). Привертає увагу портрет гетьмана Максима Кривоноса. Приглядаємося ‒ а то сам Мирослав Симчич. Як пояснила нам пані Раїса, таку художню композицію їм зробили в подарунок, адже колишній командир мав псевдо Кривоніс. А ще унікальною є виконаний на дереві родинний герб Голинських Сас ‒ пан Мирослав по матері, власне, походить з цього роду. Тож розглянувши унікальну домашню виставку, починаємо розмову…

- Пане Мирославе, якою бачите теперішню незалежну Україну ‒ чи вона є такою, за яку Ви боролися? І чи оптимістично дивитеся в майбутнє?

‒ Сьогодні Україна в такому становищі, в якому вона ще від 1990 року не була: у вкрай критичній ситуації. І якщо народ не підніметься, то ми втратимо Незалежність через нашу байдужість. Адже ще з перших днів Незалежності треба було будувати державу, а не руйнувати її. Всі чекали, що все само зробиться. Та ніхто нікому ще держави не побудував за всю історію людства. Хто хоче мати державу ‒ той мусить докласти до її побудови чимало зусиль, а потім ще й утримати її. От ми, наприклад, у 20 столітті двічі завойовували державу, а втримати першого разу не змогли. І зараз самі бачите, у якому все стані: мову у нас уже відібрали, Крим відібрали ‒ а чому? Бо вся більшовицько-московська номенклатура досі при владі. Ніхто не притягнув її до відповідальності, вчорашні комуністи і кагебісти роблять ту саму політику, що за радянської влади. З ними не треба було церемонитися: засудити і взяти владу у свої руки.

…Коли ми боролися, бачили Україну українською, а тепер маємо хіба радянську. У нас найбагатші землі у Європі (40% світового чорнозему), а живемо найбідніше. Якось я потягом їхав до Варшави, з вікон вагону видно було неозорі поля, а на них бур'яни. Подібна ситуація і за Збручем, на східній Україні: десь трохи орють, частина пустує, а решту земель приватизовують ‒ відбирають у нас найцінніше. Якщо будемо сидіти склавши руки ‒ скоро залишимося без землі. Адже іноземці масово її скуповують і тільки й мріють, коли ж наш уряд ухвалить "земельний" закон. Так само скуповують чужинці і наші заводи. От, наприклад, "Запоріжсталь", на якому я останні роки працював. Це металургійний гігант, який давав мільйони тонн сталі на рік. Сьогодні ‒ у чужих руках. …Я розумію, що коли ми не піднімемося цієї весни і не виженемо можновладців, то втратимо все і знову залишимося рабами. Що вже гадати, на що чекати? На те, що Янукович нам державу побудує?

- Повернімося трішки у Ваше минуле. Розкажіть про Вашого славетного дядька Гриця Голинського…

‒ Мій дядько ‒ Гриць Голинський ‒ був командиром гуцульського куреня січових стрільців. Пам'ятаю його дуже добре. Він мене виховував і послав вчитися до рідної україномовної школи ‒ в сусідньому селі Нижній Березів, тодішнього повіту Коломиї, а тепер Косівського району Івано-Франківської області. Тож завдяки йому я став свідомою людиною. А будучи свідомим українцем, робив усе, аби Україна була українською. В моїй школі всі предмети велися рідною мовою, хоч це було при польській державі, до того ж у нас був предмет історії України, хоч тоді її не вивчали ніде. Я вчив її з другого класу і досі все дуже добре пам'ятаю: від початку Київської держави, відтак від Запорозької Січі і до всіх українських визвольних змагань. Крім нашої школи в моєму селі ще була польська, де вчилися самі поляки, і "повшехна" ‒ тобто для всіх. Ці школи утримувала держава, а нашу ‒ люди, батьки, які робили щомісячні вклади. Адже школу треба опалити, і зарплату вчителям дати. Не було у нас проблем і з підручниками, адже колись у Коломиї була друкарня, яка випускала книжки, газети та журнали.

- Відомо, що Ви змалечку готувалися стати повстанцем ‒ вчилися бойового мистецтва, загартовували дух…

‒ До повстанського життя я готувався ще з восьми років. Як тільки ми почали вчити у рідній школі історію України, як перейшли вже від періоду Київської Русі до козаччини, до війни України з поляками, то мені вже тоді хотілося бути козаком. І я від малої дитини чекав того часу, коли можна буде взяти зброю в роки і битися з ворогами. Тож коли прийшли часи воєнні, я був готовий.

Коли почали формувати перший відділ УПА у Коломийській окрузі біля Космача, я вчився в архітектурному технікумі в Коломиї на четвертому семестрі. Дізнавшись, що таке відбувається, ‒ одразу лишив технікум і пішов у відділ ‒ адже був членом організації ОУН юнацької молодіжної сітки. Організація тоді поділялася на молодіжну та дорослу сітку, кожна з яких мала жіночий і чоловічий відділи. Я пішов в УПА разом зі своїм другом ‒ не сказавши нічого вдома.

- І що ж батьки?

‒ На той час в мене вже не було батька ‒ лише мама, яка вдруге вийшла заміж за вітчима. Звісно, вона дуже переживала, але ніхто не запитав, чого я туди пішов, і не сказав звідти тікати.

Люди ставились до повстанців дуже прихильно. І завдяки цьому ми трималися. Адже партизани без підтримки населення не можуть прожити навіть півроку. Тим часом наша боротьба почалася 1942-го ‒ а остання група впала в Жаб'ївському районі Івано-Франківської області аж в 1956 році… При тій поліційній більшовицькій системі без підтримки народу ми б не вижили, адже люди нас всім забезпечували. Ми були армією без держави. В нас не було нічого ‒ жодного карабіна, жодного черевика, ані даху над головою. А людині, яка має думати і діяти, потрібна їжа, одежа, ліжко, на якому можна поспати. Особливо хочеться подякувати жінкам, бо без них не могла би існувати наша боротьба. Жінки ‒ це була розвідка, Червоний хрест, вони нас годували, одягали, піднімали наш дух. Без жінок не могла існувати організація тоді і сьогодні теж. Їх добирали, але поки вони ставали розвідницями, мусили пройти такий самий вишкіл, як і чоловіки, під час якого провід дивився, хто на що здатний. Бо кожна людина має дар до чогось одного: хтось може бути шевцем, хтось кравцем, льотчиком чи інженером.

- Що Ви пам'ятаєте про старшинську школу?

‒ Я пам'ятаю все. Пішов до неї 1943 року. Тоді пройшов семимісячний підстаршинський вишкіл, а 1944 року ‒ старшинський. Вони різнилися програмою ‒ підофіцера і офіцера. У першій давали лише початкові військові знання, а в другій ‒ вже ширші. У старшинській школі було 16 предметів: впоряд, внутрішня служба, польова служба, зв'язок, топографія тощо. Вчили всього, чого треба. Заняття відбувалися просто неба в лісі: сиділи хто де і на коліні писали конспекти. А як падав дощ ‒ ми "освоювали теорію" в гуцульських хатах. Нашими вчителями були офіцери різних рівнів. Ці школи тому й організовували, що в нас не було кадрів, а треба було формувати армію. Комендант школи був полковник Штефанович, який закінчив австрійську академію у Відні. Його заступник ‒ поручник Степовий, який закінчив московську академію. Третій викладач вчився у Бухаресті. Кого знайшли, зібрали ‒ ті нас і вчили. Кадрів українських не було, а державу будувати було треба ‒ тому брали кадри з німецького, російського, з польських генеральних штабів.

‒ А кого брали учнями до тієї школи?

‒ В старшинську школу скеровували ‒ туди будь-хто не потрапляв. Насамперед підбирали таких, хто вже мав середню освіту. У школі, наприклад, був предмет топографія, для вивчення якої потрібні знання із аналітичної геометрії. Артилерія теж потребувала обчислення і неабиякого знання математики. Тобто загалом у школі вчилися хлопці, які мали середню освіту, були ідейно підготовлені, надійні люди. А після закінчення нас розподіляли по всій Чернівецькій і Івано-Франківській областях. І я потрапив у першу.

- А де Ви жили поміж боями, як дотримувались гігієни, що їли?

‒ Тоді у нашому віці не мало значення, де жити ‒ у лісі, то у лісі. Якщо ішов дощ і земля була мокра ‒ наламав хворосту, ліг зверху, накрився шинелею або палаткою та й спав. А якщо сухо ‒ сонячна погода ‒ то клали автомат під голову та й так спали. А коли була зима, старалися заходити в села і квартирувати по людських хатах. Займали якусь одну вулицю, кругом себе ставили бойові стійки для охорони та й так зимували.

А їли ми те, що люди нам дали. Коли приходили в село, то зверталися до станичного (тепер ‒ голова), який розсилав своїх помічників по хатах. А там вже хто що дав: хліб, коржі, каші. А крім того ми варили їжу в лісі. В нас був господарчий, був кухар, звісно, не розкошували, але й голодні не сиділи. Як вдалося щось зібрати краще ‒ то їли краще, а як не мали часу, або село було бідне і не мало що дати, то їли, що могли. Полюванням ми не займалися. Знаєте, я ходив шість років по лісі, стрічав і оленів, і сарн, і диких кіз, та мені ніколи не піднялася рука в них вистрілити. Я до сьогодні не дозволив би собі з природи щось живе вбити.

Щодо гігієни, то милися ми в потічках, голилися там же ‒ хто як міг. Прали білизну нам жінки в селах. Збирали все разом і несли в село, а там станичний роздавав по хатах.

- А до церкви ходили?

‒ До церкви ходили залежно від обставин. Ми не могли йти молитися, коли неподалік був ворожий гарнізон, адже це наразило б на небезпеку селян. Себе ми, звісно, завжди могли захистити, а от людей всіх би не захистили. Ми ходили до церкви лише в таких випадках, коли розвідка донесла, що ворогів близько нема. Великдень завжди святкували в лісі: рубали дерева, робили собі стіл, лавки, а їли те, що нам принесли із села. А на Різдво були в людських оселях.

Щодо цінностей ‒ скажу коротко: в товаришах найбільше цінували мужність, витривалість, спритність і самопосвяту.

- Де Ви брали зброю?

‒ Існувала така загальна постанова, яку ще видав Петлюра: всі постачання з тої сторони фронту. Ніхто нам не дав ні карабіна, ні кулемета, ні гранати: ми все мусили здобути в ворога. І так, починаючи з малого, дійшли до того, що весною 1944 року по Україні нас вже було 160 тисяч бойових відділів УПА. А разом із Червоним хрестом, господарською сіткою, дипломатичним корпусом, розвідкою та боївками, які виконували функцію міліції, ‒ 450 тисяч. Це на Волині, в Галичині, на частині Правобережжя і на сході: вся Україна була охоплена впритул до Кубані. Є такі три книжки: "Брати грому", "Брати вогню", "Брати просторів", які написав Михайло Андрусяк. Прочитайте їх і будете мати повне уявлення про цей рух.

-Розкажіть про бій під Космачем.

‒ Наприкінці 1944 року і на початку 1945 в нас почалися з радянськими інтенсивні бої. На 1944 рік в Коломийській окрузі було 16 сотень, особовий склад яких нараховував мінімум 200-230 осіб. А Космач на той час був нашою базою. Там ми тримали бойові запаси, одежу, там відпочивали. Вони називали це село "бандерівська столиця" і хотіли його взяти. Двічі 1944 року пробували це зробити, але ми відбили наступ. А відтак у 1945 прислали велику силу і наше командування вирішило: якщо завести з тією силою бій в селі, то постраждають люди. Тому наші відділи виступили з села, обступивши його зовні. А коли вороги зайшли туди ‒ то були дуже щасливі, бо не вірили, що їм так легко вдалося взяти нашу "столицю". Спершу все було спокійно, але наступного дня вони почали грабувати людей і ґвалтувати дівчат. Тоді ми їх обступили… Бій ішов без перерви три доби. І коли у них вичерпалися боєприпаси, ‒ передали радіограму в штаб дивізії в Івано-Франківськ. Зміст послання був такий: "рятуйте нас, запаси закінчились, ми повністю оточені і приречені на загибель". Їм відповіли: "тримайтесь, допомогу негайно дамо". Але наша контррозвідка перехопила ці телеграми і ми одразу підготувалися… І на всіх дорогах, які підходили до Космача, зробили бойові застави.

Наша сотня мала засідку на коломийській дорозі. Ми швидко законспірувалися і чекали, адже у телеграмі було сказано, що допомога прибуде "негайно". Та минув день, потім ніч, зійшло сонце ‒ їх нема. А мороз йорданський ‒ якраз було 17 січня. Ми дуже померзли, зголодніли і розсердились: ледве ждемо. Нарешті, коли сонце вже підійшло високо (як кажуть у нас на Гуцульщині, на дві кочерги) ‒ почули гук машин. Ми зробили засідку підковою: з двох боків були гори, а посередині ‒ міст через річку. Того дерев'яного моста ми завчасу розібрали і ворог не міг добратися на той бік. Але вогню не відкривали доти, поки не приїхала остання машина ‒ чекали, коли вони зберуться всі вкупі, а тоді почали бій. Ми мали 22 кулемети, три десятки автоматів, гранати, міномети і мадярську 22-міліметрову бронебійку, протягом трьох годин розбили ворога ущент.

Тоді ми написали у звіті, що вбили 200 чоловік. Але через роки, коли я давав інтерв'ю у львівську газету про цей бій, вона потрапила на очі росіянинові, який якимось дивом лишився живий із ворожої групи. Він написав листа до журналіста, що тоді під Космачем було вбито не 200, а 376 осіб, а ще 50 важкопоранених померло в Івано-Франківську у лікарні. А з наших 200-х партизанів одного вбили, а мені поранили руку ‒ і все.

До 1968 року ніхто не знав, хто насправді вів бій. І лише коли мене взяли на переслідство ‒ знайшовся зрадник, який розкрив нашу таємницю. Виявляється, що в тому бою ми билися із полком генерала Миколи Дергачова…

‒ Ви понад 30 років були ув'язнені у концтаборах. З якими людьми там перетиналися?

‒ Там сиділи люди з цілого світу. Бо Радянський Союз садив до тюрми усіх, кого лише міг зловити. Були і англійці, і американці, і французи, і німці ‒ немає такої нації на світі, щоб її представника не було в радянському концтаборі. Переважно то були політичні в'язні, яких після 1946 року почали відділяти окремо. Тож у грудні 1948 року я потрапив до концтабору, де вже сиділи самі "політичні". Я дуже добре з ними лагодив, адже кожен із них мав свою ідею ‒ з ними можна було про щось цікаве поговорити. А в основному 70% особового складу в таборах були українці. Тому ми жили між собою добре. Правда, нам підселяли агентуру, але ми тих агентів зразу викривали і карали своїм судом.

А ще ми в концтаборах багато співали. З українців хотіли навіть організувати спеціальний хор, який мав би співати пісень про "любімую родіну", та ми на таке не приставали: співали гуртками по бараках, чи на вулиці. Це нам піднімало дух. Адже те життя солодким не назвеш: взимку в бараках, де ми жили, замерзала вода. Приходили ввечері з роботи, приносили з собою якусь палицю на розпал і розігрівали ту воду, а на ранок вода знову замерзала…

Працювали на різних роботах: я особисто на лісоповалі був один раз, а в основному робив на будівництві, бо не хотів іти в шахту. Розумієте, в тамтешніх шахтах видобували золото ‒ там треба було бурити кварц, було багато пилюки, і через це вже після шести місяців роботи люди хворіли "на легені", мали туберкульоз і помирали. Вугільна шахта була не така страшна, як "золота". Тому я казав, що краще помру з голоду і холоду в карцері, аніж я маю добувати їм золото ціною власного життя. Відсидів три рази підряд по 15 днів в карцері ‒ звідти мене вже винесли. Відтак я робив на будівництві і токарем у мехцеху, куди мене узяв майстер-білорус.

‒ Де Ви познайомилися зі своєю дружиною?

‒ Коли вийшов з тюрми у Запоріжжі, одразу написав своїй мамі листа, у якому говорив, що треба починати якось жити. Питав, чи там, у моїх рідних краях, нема якої дівчини, яка дала б згоду вийти за мене заміж. Мама довго не відповідала, а відтак написала, що говорила з кількома жінками, але всі ті дівчата, з якими я колись товаришував, давно повиходили заміж і вже мають великих дітей. А ці молоді, що підросли, були мені не парою, бо я мав тоді 41 рік. Річ у тому, що я довго сидів у тюрмі ‒ 15 років. А як вийшов ‒ то три роки був на волі і знову сів на 17 з половиною років. Всього відсидів 32 роки, шість місяців і 3 дні. Тож мама сказала, щоб я роздивлявся навколо. Тож я й подивися ‒ і знайшов у тій хаті, де на той час жив. Дівчина гарна, ходила у вечірній технікум, тож ми домовилися з нею і одружилися. Ото й живемо досі ‒ наступного року буде 50 років відколи разом ‒ святкуватимемо "золоте" весілля.

Розмовляли Леся Басараб та Юлія Дембовська