ВО "Свобода"

ENG

26 квітня 2012
Юрій Щербак: Хочу щоби люди, які прочитають мою антиутопію, подумали про те, що коїться в Україні…
Юрій Щербак: Хочу щоби люди, які прочитають мою антиутопію, подумали про те, що коїться в Україні…

19 квітня у межах авторського проекту Ірини ФАРІОН "Від книги ‒ до мети" в Національному університеті "Львівська Політехніка" відбулася зустріч з українським письменником, сценаристом, епідеміологом, публіцистом, політиком, діячем екологічного руху, дипломатом Юрієм Щербаком. Автор презентував свою найновішу книжку "Час смертохристів. Міражі 2077 року", що вийшла 2011 року у видавництві "Ярославів вал". Спілкування у переповненому залі тривало упродовж кількох годин. Пропонуємо нашим читачам короткі витримки з нього…

"Я щасливий, що провів 30 років в медицині. 1949-го, коли мені було 14, навчався у фельдшерській школі в медучилищі. Бачив страждання людей, адже після війни в лікарнях була маса інвалідів, наркоманів, понівечених, нещасних голодних колгоспників. А з часом боротьба з епідеміями стала моєю професією. Тоді я об'їздив всі області України. Крім того, медицина врятувала мене від комуністичної партії… Я бачив, що виробляють ці червоні дияволи з інтелігентами і з літературою. Перед моїми очима відбувалися партійні чистки, погроми молодих письменників-шістдесятників. Будучи лікарем, я міг собі дозволити не ходити на різні збори і не писати у своїх творах про прогресивних парторгів, які ведуть за собою народ невідомо-куди. А крім того, медицина сформувала світогляд: співчуття до людей, які страждають, бажання допомогти. Підбиваючи життєві підсумки, зрозумів, що медицина була моїм ангелом-хоронителем, який уберіг від багатьох страшних речей. Я розумів, що каґебісти не полізуть туди, куди ходив я ‒ на вогнища прокази, холери, чуми. Я пишався, що лікар, і що знаю, як боротися з інфекціями, допомогти людям. Тодішня моя творчість була симбіозом медицини і літератури".

"У мене були прекрасні вчителі і в медучилищі, і в Київському медичному інституті. Лікарі старого загартування, дореволюційні, які несли в собі етичні ідеали, проповідували милосердя ‒ академік Ромашевський, основоположник епідеміології, Маньковський ‒ видатний невропатолог, Микола Амосов, дружбою з яким я пишаюся. Це не були сучасні прагматики, коли відділення медицини характеризують дорогі іномарки перед лікарнею: дорогі джипи ‒ це гінекологія, онкологія, машини середнього класу ‒ терапія тощо. Смішно, але правдиво. В мій час такого не було ‒ були високоморальні люди… Проте в 60-70 роках прийшло покоління комсомольців, партійців, які керували інститутом абсолютно не професійно. Ми нині маємо кілька видатних лікарів міжнародного класу, але набагато більше ‒ неграмотних, які купили диплом і практикуються на нещасних людях".

"Чи мав герой мого роману ‒ Гайдук ‒ прототип? Так. Це ‒ доктор технічних наук, конструктор систем наведення ракет, начальник військової розвідки України, надзвичайний посол України, колишній військовий аташе США, який колись працював зі мною у посольстві, генерал-полковник Ігор Петрович Смичко. В Рівному під час зустрічі я оголосив, що надаю слово Ігореві Смичку ‒ прототипові героя мого роману. Присутні з величезним здивуванням слухали цю молоду людину, яка блискуче виступала…

…Ігор Смичко намагався прищепити принципи демократичних держав побудови розвідки (бо КГБ ‒ це був абсолютний монстр, який займався тільки політичними справами, а не професійною розвідувальною діяльністю), запропонував створити розвідувальні комітети України, поділити колишнє КГБ на зовнішню розвідку, контррозвідку тощо. …Я бачив людей, які будували цю державу, а не просто тих, які світилися на екрані телевізора. Героєм роману обрав Ігоря Смичка, бо таких людей мало хто знає. Я намагався показати шлях побудови сильної держави із потужними збройними силами, розвідкою і контррозвідкою".

"Звідки взялася назва книжки "Час смертохристів. Міражі 2077 року" і чи не здається мені, що вона відштовхує, а не приваблює? Не знаю. Є речі незбагненні, коли щось приходить, і ти сам не розумієш, звідки воно прийшло. Певно, від Бога. Мені просто боліло оте нове покоління політиків, яке здатне на все: продати рідну матір, батьківщину, аби сидіти біля "годівнички". Якщо вони продають свою політичну позицію і переходять від однієї фракції до іншої, то є продажними смертохристами, хай би як не маскувалися у чесних вірян. Назва демонічна, бо дуже багато "демонів" навколо…

…В романі, який недарма називається "Час смертохристів. Міражі 2077 року", йдеться про долю Христового вчення. На мою думку, серцевина християнства в тому, що Христос ‒ воскрес. Якщо трактувати його як звичайну смертну людину, як це роблять смертохристи, ‒ тоді перекреслюється все Христове вчення і стають непотрібними високі моральні вчення, християнські заповіді, якими керувалися наші прадіди, Європа і всі християнські країни у світі. Варто сказати, що сьогодні ‒ криза християнства. Особливо ‒ у Європі, де гору взяв гедоністичний принцип отримання всіх життєвих радощів, задоволення при повному забутті християнських норм, які виробляло людство впродовж тисячоліть. Ця криза не може привести до чогось доброго, і вже є думки про те, що ЄС може розпастися, самознищитися, що принципи гедоністичного світогляду ‒ дуже небезпечний шлях для християнських народів.

"Пошуки істини ‒ індивідуальна справа. Кожна людна має знайти відповіді на свої запитання сама. Герой мого роману спершу далекий від християнства. Він технократ, навчався у "Львівській Політехніці", конструктор ракетних систем, закінчив в Америці Масачусетський технологічний інститут, є генералом української розвідки. Повернувшись в Україну і опинившись у центрі політичних інтриг, переживши замахи на своє життя, ‒ приходить до розуміння християнства. Фінал книжки ‒ це його молитва, покаяння перед Христом. Так само він приходить і до усвідомлення українських проблем. Це дуже важливо, адже сьогодні велика частина політиків дивляться на Україну лишень як на територію, яку можна грабувати і з якої можна збирати данину. Хочу, щоби люди, які прочитають цю антиутопію, подумали про те, що коїться в Україні і до чого ми дійдемо завтра. У тій страшній дійсності 2077 року, яка описана в романі ‒ а це фактично феодальне суспільство ‒ існують закріплені за олігархами кріпаки, які не мають права користуватися лісами, водним простором. На чолі України стоїть гетьман з псевдоукраїнськими декораціями, а реально всім керує сірий князь, кримінальний авторитет, якого поставили червоні (комуністичні) і чорні (ЧК і НКВД) бригади".

"Мене часто запитують, чому я зобразив українців в зонах резервації ‒ зонах етнічної консолідації (ЗЕКах). Відповідаю: тому, що в цинічній країні, де панують чужі цінності, грабіжники і кримінальні авторитети (це я кажу про 2077 рік!), українцям дуже небезпечно існувати. Тому їх загнали у резервації, де вони вирощують пшеницю і розмовляють рідною мовою. Ми повинні замислитися над тим, наскільки прогнозованою для нас є така дійсність, і якщо вважаємо себе вільною нацією, повинні обстоювати свої історичні цінності".

"Інший пласт, над яким спонукає замислитися роман ‒ творення держави. Так сталося, що я мав змогу спостерігати за державотворенням, починаючи від перших секунд, бо був на тому історичному засіданні, коли проголосили Незалежність України ‒ членом українського уряду. Сталася всесвітня історична подія. Впав Радянський Союз. Я подумав: чи ж мільйони людей, громадян СРСР, розуміють що сталося? Далеко не всі. Мільйонам людей важко одразу змінити своє мислення. Тому сьогодні на 60-70% маємо совковий режим. Маємо совєцькі наслідки в судах, правоохоронних органах, в різних державних структурах. Ліквідація цього режиму ‒ дуже серйозне завдання, яке стоїть перед сьогоднішніми українськими політиками. Або ми будуємо демократичну вільну європейську державу, позбавлену рудиментів совковості, або житимемо й далі в полоні жахливих міфів, і нам нав'язуватимуть казочки про вересень, коли прийшли "визволителі" і наробили нам лиха, розповідатимуть про роль Сталіна і інші вигадки радянської пропаганди. Серед державних керівників справді є група людей, які хочуть цього. Але ми не повинні впадати в розпач. Бо повернення до минулого ніколи не буде. Хоч би через які випробування не проходила країна ‒ стріла часу завжди летить вперед. Ми вже пережили імперію, яка крім крові, концтаборів і голоду, нічого не принесли. Хочемо жити у вільній країні.".

"20 років тому, коли я написав повість про Чорнобиль, думав покінчити з художньою літературою, не бачив сенсу писати побутові романи про те, як хтось когось покохав. Та я змінив свою думку завдяки О. Адамовичу ‒ прекрасному білоруському письменнику, з яким ми дуже дружили. Якось він мені сказав, що треба створювати тільки мегалітературу, брати величезну проблематику, а не лише писати про побут і кохання. Ця думка мені запала в душу, і тільки зараз, коли закінчився один із моїх життєвих циклів, я вирішив сказати про наболіле ‒ те, що накипіло на душі, і поєднати його із політичним, дипломатичним досвідом. Буквально кілька днів тому я закінчив другу книгу ‒ "Час великої гри" ‒ продовження "Часу смертохристів". Ті ж герої, тільки через два роки після ядерного вибуху, після початку ядерної зими на всій планеті".

"Сьогодні посилюється харчова криза, підвищується попит на продукти харчування в Китаї, Індії, що ставить серйозну проблему ресурсів ‒ зернових, водних тощо. Розпочалася "велика гра" навколо цих проблем, і той, хто володіє великим джерелом енерго- та харчових ресурсів, має козирі у геополітичній грі. Україна ж, власне, й має прекрасні запаси природних ресурсів. Зараз ми виробляємо тонну зерна на одного громадянина, США ‒ 1, 8 тонни, Канада ‒ 1, 2 т. Входимо до п'ятірки найкращих виробників цього незамінного продукту".

"Що думаю з приводу висунення Бориса Олійника на Нобелівську премію? Олійник ‒ талановита людина, але я не розумію, чому спеціаліст із електрозварювання ‒ Борис Євгенович Патон ‒ висуває на цю премію не фахівця із фізичних процесів, у чому сам дуже добре тямить, а ‒ поета. Натомість Іван Дзюба і вся гуманітарна секція Академії наук ‒ інститути літературознавства, мовознавства, історії ‒ стоять осторонь… Я особисто висував Ліну Костенко. Це мій вибір".

"Читав я багато і безсистемно. Українську, російську, європейську класику. Для мене існує кілька святих книг, серед яких ‒ Шевченків "Кобзар", який ми досі не збагнули. Прочитайте його останній передсмертний цикл-послання. Ми ще не розшифрували ці тексти. Звичайно, простіше оперувати його ранніми речами, робити багато ритуальних жестів, клястися в любові до нього. А розуміти його і думати про те, що він хотів нам сказати півтора століття тому, ‒ набагато важче. Також серед улюблених книг ‒ "Улісс" Джойса, твори Хемінгвея, Джона Апдайка, Гоголя, геополітичні книжки, які дають прогнози на розвиток світу. Нещодавно, наприклад, прочитав фантастичну книжку "Третя світова війна" радника президента Клінтона з питань ведення кібернетичної війни. Інколи читаю водночас дві-три-чотири книжки. Читаю Костенко, Шкляра, Матіос. Втім, останні 15 років більше цікавлюсь політико-прогностичною, а не художньою літературою…".

Юрій Щербак (народився 12 жовтня 1943 року) ‒ український письменник, лауреат літературних премій ім. Ю. Яновського та О. Довженка, автор понад 100 наукових публікацій, доктор медичних наук. За фахом ‒ лікар-епідеміолог. Брав участь у боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України та Узбекистану. Академік Української екологічної академії наук. Кандидатська дисертація ‒ 1965 рік, докторська ‒ 1983. Обидві роботи присвячені епідеміології особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Один із засновників і голова Української екологічної асоціації "Зелений світ". У 1989-1991 роках ‒ народний депутат СРСР, член опозиційної міжрегіональної депутатської групи, яку очолював академік Сахаров, член Верховної Ради СРСР, голова підкомітету з питань ядерної енергетики і екології. 1991-1992 ‒ перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України, член Ради Національної Безпеки України. Наступні роки ‒ посол до США, Ізраїлю, Мексики, Канади. Автор понад 13 кіносценаріїв. Член Спілки письменників України, Спілки кінематографістів. Літературну діяльність розпочав зі середини 1950-х pp. сатиричними "мальованими рецензіями" в дусі шістдесятників. Як публіцист здобув популярність статтями про Чорнобильську трагедію в українській і російській пресі. 1998 року Інститут Українських студій Гарвардського університету видав політико-публіцистичну книгу Юрія Щербака "Стратегічна роль України" (The Strategic Role of Ukraine) англійською мовою. 2003 року вийшла його публіцистична книга "Україна: виклик і вибір. (Перспективи України в глобалізованому світі ХХ століття)". 2011 року автор презентував свій останній роман-антиутопію "Час смертохристів. Міражі 2077 року".

Газета ВО "Свобода"