ВО "Свобода"

ENG

29 вересня 2010
Ірина Фаріон: Проєкт "Закону про мови" ‒ право на деградацію, дегенерацію і яничарство
Ірина Фаріон: Проєкт "Закону про мови" ‒ право на деградацію, дегенерацію і яничарство

Питання мови ‒ питання духовної влади, що породжує всяку іншу владу.

Проєкт Закону України "Про мови в Україні" від С. Єфремова (партія регіонів), П. Симоненка (комуністична партія) та С. Гриневецького (народна партія Литвина) покликаний цю владу демонтувати.

Такий законопроєкт ‒ закономірне явище в умовах постколоніяльного розвитку України з її неукраїнською політичною псевдоелітою; з її зміною етноструктури населення Сходу та Півдня України через репресії та Голодомор як геноцид проти корінного етносу ‒ українців.

Чому єфремови, симоненки, гриневецькі намагаються накинути Україні колоніяльний шлях деградації? Тому що попередня влада створила їм для цього найсприятливіші умови через відсутність націоналістичних засад побудови держави, а натомість злочинно забавлялась у псевдодемократичні та ліберальні виверти у гуманітарній політиці. Відомо, що Ющенко розродився на Концепцію мовної політики за декілька днів до своєї абсолютної і безсоромної капітуляції.

Є і інша складова цієї проблеми. Під впливом колонізації України Москвою, відповідно до перепису населення 2001 року, 6 мільйонів українців не визнали за рідну мову українську або визнали її другою після російської. Найбільше таких зосереджено в Донецькій області ‒ 420 416 осіб, що становить 15.34% загальної чисельности українців, у Луганській ‒ 176 174 особи (11.97%) та в АР Крим ‒ 120 102 особи (24.40%). Це означає, що за національною самосвідомістю вони перетворилися на росіян українського етнічного походження і з чужою ментальністю. Очевидне й інше: такі протиприродні і загрозливі для української держави явища могли статися лише через навальну міграцію росіян на Схід та Південь України як непохитну опору імперської московської політики. Зокрема, робочу силу на шахти Донбасу як промислово розвинутого терену, на відміну від відсталої Росії, вербують у 1921‒1922 роках у Росії. Відтак понад половина етнічних росіян (із 8 334 100 (17% осіб)) проживає в 6 східних областях України ‒ Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській, що ще й до того виморені голодом 1933-го і знову заселені чужинцем. Отже, сума 6 млн. зденаціоналізованих українців плюс близько стільки ж етнічних росіян викидують на поверхню адекватних собі персонажів покорченої української історії типу Єфремова, Симоненка, Гриневецького, аби вволити їхнє патологічне право на деградацію. Психологічно власна внутрішня потворність потребує поширити її на інших: одні перевертні, інші загарбники ‒ виходить потужна суміш дегенерації, явлена у законопроекті з абсурдною назвою "Про мови в Україні".

Найяскравіше право на дегенерацію та моральну деградацію засвідчує Стаття 3. Право мовного самовизначення: 1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. 2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Це з серії абсолютного права що хотіти пиячити, як хотіти обкурюватися і колотися, лихословити і бути всебічним хамом, перевертнем і виродком. Направду, у таких випадках Аристотель казав: "Якщо хтось каже, що можна не шанувати свого батька й матір, ‒ ти нічого не доводь. А карай".

Не менш одіозною й абсурдною є Стаття 6. Державна мова України, у третій частині якої цей державний статус якраз і заперечено: "Обов'язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері", а також в одному з пунктів Статті 8: "Жодне з положень цього Закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для володіння державною мовою". Не важко здогадатися, що автори законопроєкту тенденційно обчиталися "Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" і цілком навпаки, відповідно до своїх перекособочених мізґів, діяметрально протилежно обернули одне з її засадничих положень у Преамбулі: "підкреслюючи важливість міжкультурного діялогу і багатомовности, а також вважаючи, що охорона і розвиток територіяльних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх" (с. 134).

Однак кульмінацією українофобії, брехні та фарисейства цього законопроєкту є Стаття 7. Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність: "Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального суспільства". По-перше, українсько-російська двомовність не склалася сама історично, а її насильно "склали" через перші в Україні окупаційні московські військові залоги 1659 року або ж, за І. Нечуєм-Левицьким, "Великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір", а відтак ця мова "допхалася" на наші питомі землі через подальші: а) загарбництво, колонізацію, репресії, Голодомор як геноцид, б) сплановану і вимушену міграцію, в) змішані шлюби, г) політику "обміну" спеціялістами, ґ)спотворення факту національности, д) заборону мови чи її часткове обмеження у сотнях офіційних указів. Отож, це аж ніяк не "надбання" і "потужний чинник консолідації", а спланована московська політика асиміляції та знищення українців через визначальний чинник їхньої ідентифікації ‒ мову. По-друге, Україна зовсім не багатонаціональне суспільство, позаяк, відповідно до перепису населення 2001 року, в Україні проживає 77, 8% українців (37 541 693 особи), а відповідно до стандартів ООН мононаціональним суспільством є таке, де представники одного етносу складають не менше, ніж 70%. Отже, представники інших національностей становлять собою етнічні меншини, серед яких і росіяни (17%), що насправді є залишками колишнього колонізатора, що й досі не може змиритися зі зміною свого статусу з поневолювача на представника меншини. Насправді українсько-російські мовні стосунки ‒ це імперсько-колоніяльний демографічний дисбаланс, що впродовж незалежности створює ефект гойдалки то в бік самостійної держави, то московської колонії. Аби закріпити мінусовий ефект гойдалки автори законопроєкту у Статті 8. Регіональні мови України або мови меншин України зазначають: "При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає", а не, як це загальноприйнято у світовій практиці, ‒ рідну мову. Таке формулювання, мабуть, уперше в юридичній практиці, руйнуючи найінтимніші і священні закони духовної спадкоємности між батьками і дітьми (себто мову роду ‒ батька, матері), закріплює право на яничарство. Зауважимо, що колоніяльна мовна атмосфера Сходу та Півдня України примушує українців відступатися від мови свого роду, попри те, що у Луганській області мешкає 58% українців, а в Донецькій ‒ 56.9%, які мимоволі або злорадно роблять не свій вибір. Отож нема потреби поборювати цих українців ‒ жертв московсько-імперського режиму ‒ слід кардинально змінювати колоніяльні умови їхнього життя, у яких ці покинуті державою люди заговорять мовою своїх предків, а не зостануться у полоні "общєпонятного" тупика історії. Саме цього й бояться симоненки-єфремови…

Відповідно до цього валуєвського законопроєкту російську мову, яку згадано у документі понад 40 (!!!) разів, мають намір запровадити у всі царини суспільного життя: у діловодство (ст. 10, 11, 12, 13, 14), у судочинство (ст. 15‒18), в економічну та міжнародну діяльність (ст. 19, 20), в освіту, науку, інформатику та культуру (ст. 21‒24), у поштовий зв'язок та телекомунікацію (ст.. 26), у рекламу та маркування товарів (ст. 27). Особливо відгонить совєтським часом від ст. 21. Мова освіти: "В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської мови. Об'єм (замість обсяг ???) вивчення російської мови визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території", чим запрограмовується українських дітей та молодь на роздвоєну підсвідомість та світогляд і створюються неймовірні матеріяльні труднощі для України з підготовки кадрів російщення українців, як це було започатковано у часи російсько-німецької інтер-дєвочкі Єкатєріни Второй.

Вершиною лінгвістичного абсурду у законопроєкті є саме формулювання ст. 29. Мова імен громадян України, які, відповідно до законів української фонетики та морфології обов'язково мають набувати адаптованих до української мови форм: Міхаіл стає Михайлом, Дєніс ‒ Денисом, Дарья ‒ Дарією, хоча б тому, що українська Ірина у Росії буде Іріна, а в Польщі Irena тощо. Натомість законопроєкт має наметі узаконити право на тупу безграмотність: "Кожний громадянин України має право використовувати своє прізвище та ім'я (по батькові) рідною мовою згідно із традиціями цієї мови, а також право на їх офіційне визнання. При використанні цього права запис прізвища та імені (по батькові) в паспорті громадянина України, паспорті громадянина України для виїзду за кордон та інших офіційних документах виконується у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина".

На разі у Верховні З(р)аді досить тушок з Нашої України та Б'Юту, що поповнили коаліцію регіоналів, комуністів та литвинівців, щоб ухвалити цю розплату українцям за яничарство, яскраво виявлену філософію меншого зла, переорієнтацію цінностей з духовних на споживацькі і безпринципне прощання політичних зрад… Це урок для нації ставати сильною, агресивною та експансивною принаймні на власних теренах. Хоч що буде, але цей антракт в українській історії на мовному полі стане черговим розгоном нації в її піднесенні над власними хибами, проблемами і викликами. Ми все здолаємо і згодом, як у страшному сні, згадаємо мовних геростратів Єфремова, Симоненка, Гриневецького тощо. Українській Мові не замовкнути!!!

Ірина Фаріон